| ГАЗЕТА РАДИОЛЮБИТЕЛЕЙ УКРАИНЫ | 15 апреля 2007 г. |
 |
|
КОМБРИГ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ
Повстанська армія увійшла до складу радянських військ на таких умовах: внутрішній розпорядок лишається незмінним; до її складу включаються комісари, призначені командуванням Червоної Армії; махновські частини підпорядковуються вищому командуванню лише в оперативному відношенні і не передислоковуються з свого району; одержують військове спорядження і утримання нарівні з червоноармійськими частинами; за ними залишається попередня назва "революційна повстанська армія" і зберігаються чорні прапори.
До
речі, елементи партизанщини були притаманні не лише армії Махна, а практично
всім повстанським загонам, що діяли на Україні. Тому В. І. Ленін, направляючи в
середині січня 1919 року на Україну X. Г. Раковського, який мав очолити
Раднарком УСРР, одним з головних завдань ставив ліквідацію у військах пережитків
партизанщини і створення міцної, дисциплінованої Червоної Армії. На момент вступу армії Махна до складу радянських військ Український уряд здійснив ряд заходів, спрямованих на створення регулярних збройних сил республіки. Так, на засіданні його 27 грудня 1918 року було прийнято постанову про створення Червоної Армії України, а 28 лютого — відповідний декрет, згідно з яким Червона Армія створювалась як армія диктатури пролетаріату і формувалася за принципом загальної військової повинності. Для керівництва військовим будівництвом у республіці на базі військового відділу Тимчасового робітничо-селянського уряду України було створено Народний комісаріат у військових справах на чолі з М. І. Подвойським і В. І. Межлауком.
На початку лютого армія Махна пліч-о-пліч з радянськими частинами вела успішні бойові дії проти контрреволюційних сил. 6 лютого Бюро друку України повідомило, що червоні війська під командуванням П. Ю. Дибенка ведуть жорстокі бої з козаками-чеченцями, в результаті яких захоплено багато зброї і полонених. Особливо наголошувалося на тому, що "відзначився в боях колишній вождь повстанських загонів, тепер командир бригади Махно". Після вдало проведеної операції проти денікінців у районі села Царекостянтинівка повстанці захопили багато зерна і відправили його в Москву та Петроград. "Гуляйпільське революційне селянство, а також селянство всіх прилеглих областей, командний склад і повстанські селянські загони... Гуляйпільський Раддеп, революційний польовий штаб Махна, — зазначалося в ухваленому з цього приводу документі, — 90 вагонів борошна, що ми маємо як здобич у бою з добровольчими бандитами, як військову здобич, піднесли в дар московським, петроградським революційним селянам і робітникам. Повстанські селяни названого району і всі їх ватажки протягують свою товариську руку і вітають своїх революційних товаришів".
Йдучи на союз з радянською владою, Махно знав, що вона заарештувала й віддала під суд його колишнього соратника й суперницю Марусю Никифорову. Після того як влітку 1918 року він залишив її загін й сам вирушив до Москви, Никифорову заарештували в Саратові чекісти, її перевезли до Москви й посадили до Бутирської в'язниці, спогади про яку були ще свіжі у "батька". У глибини душі він із задоволенням сприйняв цю звістку, оскільки недолюблював високомірну й істеричну жінку, з якою мусив ділити владу в Олександрівському повіті. Махно вважав справедливим, щоб анархістка, яка майже 10 років жила за кордоном, у той час як він потерпав у тюремних казематах, хоч трохи побула в його становищі...
Никифорову спершу хотіли виправдати, але коли за справу взявся Г. Пятаков, котрий добре знав стан справ на Україні, її визнали винною у тому, що, виступаючи "під маскою заступника пролетаріату", не рахувалася з місцевою радянською владою і перешкоджала її нормальному функціонуванню. Щоправда, У Никифорової знайшовся й заступник в особі В.О.Антонова-Овсієнка. 21 та 23 січня 1919 року, розглянувши справу, Московський революційний трибунал визнав Никифорову винною в дискредитації радянської влади, невиконанні наказів місцевих органів і проведенні масових незаконних реквізицій та відвертих грабунків. У той же час трибунал, враховуючи революційні заслуги, виправдав її, заборонивши протягом 6 місяців займати відповідальні посади. Махно здогадався, що Никифорова повернеться на південь, але тепер вона не складала йому ніякої конкуренції.
Водночас цей та інші процеси, зокрема над П. Дибенком посіяли у душі "батька" деякі сумніви щодо стабільності відношення радянської влади до тих, хто її підтримує і бореться на її боці. Ці побоювання Махно висловить пізніше Дибенкові, і вони таки справдяться.
Існує думка, і це підтверджують деякі джерела, насамперед матеріали тогочасної преси, що радянська влада спочатку дуже лояльно ставилася до Махна і його війська, однак згодом, по мірі того як він підпадав під вплив анархістів, а бригада перетворювалася фактично на банду, нібито різко змінила ставлення на негативне. Насправді ж це не так. ЦК КП(б)У і уряд республіки, виконуючи вказівку Леніна про рішучу боротьбу з махновщиною, відразу ж повели наступ на неї. 1 лютого, заслухавши питання про становище в Катеринославі, Президія ЦК КП(б)У запропонувала ліквідувати рештки махновщини як ударну силу партизанщини. Правда, це було зафіксовано в секретних документах, і про справжнє відношення партії і уряду до Махна і його повстанців знало дуже вузьке коло керівних діячів. Тому центральна преса позитивно оцінювала дії Махна. Перша публікація на цю тему з'явилася 9 лютого в "Известиях". Через п'ять днів "Правда" надрукувала статтю Ю. Гавена "О батьке Махно и махновщине". У ці ж дні в Гуляйполе виїхав кореспондент Бюро друку України. Повернувшись 15 лютого до Харкова, він склав звіт про відрядження, в якому, зокрема, говорилося: "Штаб Махна розташований у містечку X (Катеринослав.губ.) в 6—7 верстах від залізниці. Дістався я до штабу досить пізно — годині о 9 вечора. Було вже темно, але в штабі кипіла гарячкова військова робота: уміло і швидко поновлювався телефонний і телеграфний зв'язок з місцями, які за добу до того були залишені "добровольцями", весь час приїжджали з фронту вершники з різними донесеннями.
Скрізь зброя різноманітного виду і різних систем: шаблі, гвинтівки, револьвери, бомби. Вигляд у всіх надзвичайно войовничий. Мене цікавив сам Махно, якому я привіз газети, що і стали безпосереднім приводом для побачення з ним, тому що махновці мають велику потребу в них.
Через півгодини я побачив невисокого брюнета з довгим волоссям, красиво відкинутим назад, з поголеним, дуже енергійним обличчям, досить рухливим, і, очевидно, повним енергії і сили.
З розмови з Махном я дізнався, що загони його реорганізовані і об'єднані в одну бригаду, яка розділяється на полки і роти. Бойові припаси і спорядження частково становлять військову здобич, яку відняли у білогвардійців, а частково доставляються Радянським урядом.
На другий день я з газетами побував на передових позиціях, де побачив різношерстну селянську масу, передові ланки якої займають залізничну лінію, лежачи прямо на снігу, незважаючи на пекельну завірюху і погане взуття. Спостерігається хороша дисципліна і глибоко вороже ставлення до бандитизму, який майже викорінено. Організовані махновці добре озброєні. Коні, реквізовані у місцевих поміщиків, ситі і витривалі.
Про хоробрість махновців, про їх стійке небажання відступати перед "добровольцями" та іншими білогвардійськими наймитами і особливо про надзвичайне вміння махновських навідників, які неодноразово розбивали влучним вогнем броньовики "добровольців", розповідають самі "добровольці", як передають жителі залишених "добровольцями" місцевостей.
Ставлення населення до махновців дружнє, як до захисників і визволителів від білогвардійських наймитів, які, як розповідають жителі, тероризують населення зайнятих ними місцевостей, проводять жахливе насильство...
У селах і містечках після виходу білогвардійців на базарах зразу ж з'являється багато їстивних продуктів, які віддають махновцям за безцінь або ж даром.
За це махновці платять жителям тією ж монетою: відняті у "добровольців" гроші, награбовані у жителів, роздають селянській бідності і цією первісною широкою і дикою "добродійністю" воскрешають у пам'яті діяння волзької вольниці Степана Разіна.
Пригнічені добровольчими бандами селяни, звичайно, підтримують махновців як своїх захисників від білогвардійського та іноземного ярма, і ця підтримка дає махновському руху відому життєвість".
Зовсім іншої думки про Махна і його військо були члени вищої військової інспекції, яку Наркомвійськ України направив до "батька" одразу після входження його до складу 1-ї чевроноармійської дивізії. На їхню думку, суворої дисципліни в загонах не дотримувалися, належного зв'язку між ними не було, не вистачало комуністів для розгортання партійної роботи, до якої Махно ставився з іронією...
У січні 1919 року більшість членів уряду України виступила проти перебування на посаді його голови Пятакова. Єдиної думки щодо нової кандидатури не було. Питання про керівництво урядом мала вирішувати Москва й особисто Ленін. Зрештою направили на Україну болгарина X. Г. Раковського. Водночас виникла "криза головнокомандуючого": коли деякі члени ЦК КП(б)У і уряду зажадали замінити командуючого Українським фронтом Антонова-Овсієнка М. Л. Рухимовичем. І хоча після вступу Раковського на посаду голови уряду ситуація нормалізувалася, Махно та його оточення різко виступили проти "призначенців", проти келейного вирішення таких важливих питань без участі найширших мас трудящих. Це особливо красномовно показали районні з'їзди селян і повстанців і насамперед II з'їзд, що проходив у Гуляйполі. Відкрився він 12 лютого співом "Марсельєзи". Від імені повстанців 245 делегатів від 35 волостей вітав сам Махно. На цьому "форумі повстанства" були вперше проголошені антирадянські гасла, пролунав заклик до боротьби проти комуністів. З'їзд розпочався доповіддю представника махновської делегації Лаврова, який їздив на початку року до Харкова на зустріч із членами Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Комісари, заявив доповідач, відмовилися зустрічатися з ними й направили до члена апарату, який познайомив махновців із складом призначеного "згори" уряду, де немає селян і робітників, зате є колишні генерали й чиновники, що "записалися в більшовики". Доповідач закликав делегатів не визнавати ніяких урядів, крім обраного селянами загальним голосуванням з числа своїх представників.
Пристрасті розпалилися ще більше, коли Махно закликав повстанців боротися проти монополізації Рад комуністами, проти "партійного ярма більшовиків над трудовим народом", переслідувань радянською владою анархістів. Закінчив він свій виступ такими словами: "Якщо товариші більшовики йдуть з Великоросії на Україну допомогти нам у тяжкій боротьбі з контрреволюцією, ми повинні сказати їм: "Ласкаво просимо, дорогі друзі!" Але якщо вони йдуть сюди з метою монополізації України, ми скажемо їм: "Геть руки!" Ми самі вміємо підняти на висоту звільнення трудового селянства, самі зуміємо влаштувати собі нове життя — де не буде панів, рабів, гнобителів і гноблених".
Виступи Махна завжди привертали увагу селян, бо, як зазначав сучасник, "їх можна назвати навіть захоплюючими завдяки вкладеному в них темпераменту і порівняно гарній формі викладу". Інший констатував, що Махно говорить різко, нескладно, то знижуючи, то підвищуючи голос, повторяючи за кожною фразою, складеною з 5—10 слів, сповнене гніву: "І тільки!"
15 лютого переважною більшістю голосів з'їзд ухвалив рішення про проведення обов'язкової військової мобілізації серед селянства району. Тоді ж було сформовано вищий орган влади в Гуляйпільському районі — революційно-військову раду, почесним головою якої обрали Махна.
Рятуючи за вольницю і безвладдя, Махно водночас розумів, що боєзданість армії значною мірою залежить від її організаційної структури. При цьому найефективнішою і найбільш прогресивною він вважав структуру Червоної Армії. Революційно-повстанська армія багато в чому наслідувала РСЧА: дивізії складалися з 3 бригад, бригади — з 3 полків, полки — з 3 батальйонів і т. д.
21 лютого 1919 року з частин Групи харківського напряму, що перебували під командуванням Дибенка, Григор'єва і Махна, була створена Перша Задніпровська Українська дивізія, її начальником призначили Дибенка, командиром 3-ї бригади — Махна.
Бригада складалася з двох полків — 7-го (командир — Калашников, політком — Карпенко) та 8-го (відповідно Куриленко та Конєв). Начальником штабу став Озеров, а комісаром — Петров. Командири були добре знайомі Махнові, начштабу — менше. Озеров був професійним військовим, виходцем з кубанських козаків. Кілька разів поранений, з вщент розтрощеною кистю, він ухитрявся носити в руці нагайку і стьобав нею наліво й направо махновців, марно прагнучи навести у війську "батька" належну дисципліну. Озеров називав себе лівим есером, але в політиці розбирався дуже слабо.
Через кілька днів до Пологів прибув Дибенко. На площі перед будинком, де розмістився штаб повстанців, зупинився відкритий автомобіль, з якого вийшли троє у військовому. Відійшовши подалі від вікна, щоб часом не помітили, "батько" спостерігав за Дибенком. Він "вирахував" його безпомилково: високий, широкоплечий, засмаглий, з чорною бородою і великими вусами — типовий моряк. Дибенко зупинився перед штабом, дивлячись, як здалося Махнові, прямо на те вікно, з-за якого спостерігав за ним "батько"... Натягнувши папаху і на ходу застібаючи ґудзики своєї шкіряної куртки, Махно вискочив на ганок, а потім швидко збіг до гостя. Дибенко був на голову вищий, його чорні очі дивилися на селянського проводиря зверху вниз. Потиснувши міцно руку Махнові, він заговорив гучним басом, з пафосом і піднесенням:
— Товаришу Махно, ви призначені командиром третьої бригади революційної радянської Першої Задніпровської дивізії, яку я маю честь очолювати і яка здобула ряд блискучих перемог над ненависними ворогами трудового народу...
У штабі Дибенко на карті показав місцезнаходження військ дивізії, висвітлив загальну ситуацію на фронті. Під час обіду розповідав про штурм Зимового палацу, про те як воював з німцями під Нарвою, де революційні війська зазнали поразки. Підхопивши цю тему, Махно сказав, що спочатку гуляйпільці теж були розбиті окупантами,
П. Ю. Дибенко і Н. І. Махно. 1919 р.
але потім відплатили австріякам, німцям та гетьманцям сповна, під їх ногами земля буквально горіла. Різними кумедними епізодами доповняли цю розмову Куриленко, Щусь, Чубенко та інші махновські командири.
"Батько" дуже радів новому призначенню і пишався званням комбрига. Якось у вузькому колі заявив: "Хіба думав я, що командуватиму бригадою, не пробувши й дня на військовій службі, а теперь ось командир бригади..."
Наявність махновських частин у складі Червоної Армії була, звичайно, аномальним явищем. На одному фронті, пліч-о-пліч билися з ворогом два військових з'єднання, які, по суті, завжди по-різному сприймали своє головне призначення; якщо командування першого вимагало від особового складу дотримання суворої дисципліни, закликало мужньо, не шкодуючи життя, боротися в ім'я великих ідей революції, то у махновській бригаді й мови не було про такий військовий порядок, навпаки, серед бійців культивувалися вседозволеність, прищеплювалися зневага до законної влади, непідлеглість особистих інтересів колективним. За цих умов нестійкі й несвідомі елементи, природно, тягнулися туди, де панував примітивний принцип: все, що здобудеш, твоє.
Махно висунув гасло "Геть призначенців", тобто присланих командуванням Українського фронту командирів. Натомість у підпорядкованих йому частинах молодших командирів обирали самі бійці, а старших призначав особисто "батько". При цьому керувалися не рівнем військової підготовки кандидатів, а принципом земляцтва. В результаті командирами ставали, як правило, заможні хазяї, котрим раніше належали ключові позиції в житті села. Махно навідріз відмовився від військових спеціалістів, лаяв радянську владу за те, що вона приймає на військову службу царських генералів і офіцерів, внаслідок чого нібито послабляються революційні збройні сили. Анархічні дії "батька" найбільше дратували Троцького, котрий називав комсклад бригади "нетямущими і безпутними анархістськими командирами" і звинувачував їх у всіх невдачах.
Відмова від використання досвідчених військових спеціалістів зумовлювалася не лише примхами Махна (у його війську були гуляйпільці, які дослужилися до нижчих офіцерських чинів), а й тим, що на відміну від регулярних частин Червоної Армії махновці використовували переважно партизанські форми ведення воєнних дій, коли й знання військспеців начебто ні до чого. Практично командував усім військом "батько", а військрада і культпросвіти на морально-бойову підготовку бійців істотно не впливали.
І все ж таки Аршинов і Махно розуміли переваги запроваджуваного більшовками суворого централізму, обов'язкового виконання кожним дорученої справи, дотримання дисципліни тощо і почали, хоча й не завжди успішно, запроваджувати ці принципи у своєму війську, викликавши хвилю невдоволення і нападок з боку "охранців анархістської думки й практики".
Аршинов знав, що без Махна і його війська анархісти не становлять ніякої реальної сили і всі їхні ідеї нічого не варті й приречені на провал. Тому він, як міг, прагнув перетворити махновську вольницю на дисципліноване боєздатне військо. "Батько" ж, зі свого боку, намагався використати роль централізації і дисципліни, насамперед, для утвердження "єдиноначальності" у війську.
Махно, між іншим, мав неабиякі військові здібності. На початку 1919 року, як констатували представники радянського командування, які ретельно знайомилися з махновською бригадою, він чудово володів усіма видами зброї — добре знав кулемет і гвинтівку, вправно бився шашкою, влучно стріляв з "маузера" і "нагана". Міг вести вогонь і з гармати, що викликало особливе захоплення повстанців. "Батько" був вправним вершником, вміло управляв тачанкою. Існує твердження, що в основному він займався військовою справою, а ідеологічну роботу за нього вели члени анархістської організації "Набат" — Аршинов, Волін, Барон, Тепер та інші. Однак це не так. У 1918 році, коли теоретиків-анархістів і близько не було серед повстанців, агітаційно-пропагандистську роботу вів сам "батько". Ставши комбригом, пильно стежив за політичним життям на Україні. Люди, яких він посилав на з'їзди Рад, залишалися, по суті, безіменними і оголошувались лише як представники махновців. На Катеринославському губернському з'їзді Рад, що розпочався 10 лютого 1919 року, з 226 делегатів 204 представляли комуністів та співчуваючих їм, і лише 1 зареєструвався як анархіст. Це був представник повстанців-махновців. Коли секретар губкому КП(б)У Аверін надав йому слово, він наголосив на тій виключній ролі, яку відіграють загони у справі розгрому ударних сил контрреволюції на Україні, яскраво змалював труднощі і нестачі, яких зазнають повстанці заради досягнення "заповітної мрії - світлого царства трудящих".
Своє привітання з'їзду махновський оратор завершив так: "У нашу братню сім'ю відкритий доступ кожному, хто дійсно палає бажанням звільнити трудовий народ від ярма капіталізму. У наших лавах немає місця лише бандитам та контрреволюціонерам. З ворогами революції ми безпощадні". Останні слова потонули в бурхливих оплесках. Подібні виступи звучали не раз і знаходили відгук в серцях простих людей. Багато хто мріяв потрапити до лав, як спочатку здавалося, безстрашних і незламних борців за ідеали революції.
На початку березня 1919 року, коли в Харкові проходив III Всеукраїнський з'їзд Рад, Махно не проминув направити свою делегацію, щоб знову нагадати усій Україні про те, що існує така сила, як військо Махна, і що вона не буде пасивно спостерігати за діями властей.
У період між II та III з'їздом повстанців, тобто у березні — на початку квітня, Махно, як згадував Тепер, "глибоко й щиро зненавидів анархістів". Ненавидів за те, що вони тримаються незалежно, ненавидів за їх вчинки, за повсякденні вимоги грошей "на рух", ненавидів, нарешті, за те, що сам перебував в їхніх тенетах, не маючи сили перескочити через голови баронів, воліних, черняків та інших. Тепер він вважав, що радянська влада упустила момент, коли можна було безболісно заарештувати секретаріат "Набату" й усіх анархістів-командирів.
Останнім часом багато говориться про те, що у Махна не було гідного комісара, який міг би подібно до Фурманова настановити "батька" на шлях істинний, зробити з нього "українського Чапаєва". Одначе такий "Фурманов" у Махна був. У перших числах квітня 1919 року до Гуляйполя приїхав Петро Аршинов — "комісар від анархії". За його вказівкою сюди ж переїхав секретаріат "Набату". Розпочалася планомірна агітаційна кампанія серед селянства, яка зводилася до закликів боротися з владою "звідки б вона не виходила", пропаганда теорії "вільного радянського ладу". Аршинов був ініціатором створення махновської преси і єдиним її редактором, засновником військово-політичних шкіл. Він активно впливав на перестановки комскладу, був причетний до проведення мобілізації селян та ін.
У середині березня 1919 року махновська бригада наступала на Бердянськ, який після евакуації німців займали білогвардійці. Коли неподалік міста з'явилися роз'їзди махновців, це спочатку не викликало особливого хвилювання серед білих офіцерів, які мали досить непевне уявлення про "батька". Зате не на жарт перелякалися гуляйпільські поміщики, фабриканти й інтелігенція. Вони з жахом розповідали про пережите під владою махновців. Учорашні ж юнкери і гімназисти хвалькувато відповідали:
— Ми — регулярні війська, а махновці — набрід, котрий нічого не розуміє у війні.
При перших же ударах махновців білогвардійці посідали на пароходи і втекли до Єйська та Новоросійська. З цивільного населення квитки змогли придбати лише ті, хто заплатив неймовірну ціну, встановлену військовим комендантом. 15 березня махновці увірвалися до Бердянська. "Білогвардійська біднота", що потрапила до рук махновців, зазнала страшних тортур і знущань. Усі гуляйпільці, які свого часу втекли від "батька", та офіцери були розстріляні.
З перших днів Махно прагнув самостійності. Накази начдива Дибенка, які вважав серйозними і важливими для організації розгрому контрреволюції, виконував справно, а інші, на його думку, формальні, ігнорував. Вимоги командування прибути особисто в штаб дивізії для одержання вказівок або складання звітів пропускав повз вуха. Тоді начдив вирішив сам приїхати до Бердянська. Разом з цією звісткою до Махна з'явилися працівники контррозвідки Глагзон та Цинципер і повідомили, що начдив має намір власноручно розстріляти "батька" за невиконання наказу. Вони розповіли, що Дибенко вже не раз застосовував зброю, розстрілюючи командирів полків за невиконання його наказів.
Махно був не з полохливих, та й не він їхав до Дибенка, а той до нього. Тим паче, що його оточення ніколи б не дозволило будь-кому підняти руку на "батька". Коли прибув Дибенко, комбриг доповів, як годиться, про бойові операції й, зокрема, про взяття не лише Бердянська, а й станції Волноваха двома днями пізніше. Він прямо натякнув Дибенкові на непевність свого командирського становища, на те, що радянська влада швидка на розправу з командирами будь-якого рангу, і нагадав, як Павла Юхимовича самого судили в 1918 році за поразку радянських військ під Нарвою.
Щоб остаточно заспокоїти Махна, Дибенко пообіцяв першим повідомити його про будь-які непорозуміння і загрозу з боку вищого командування Червоної Армії.
Наприкінці березня головком І. І. Вацетіс, задоволений усіхами махновців, дав директиву командуванню Українським фронтом розпочати наступ 3-ї бригади й інших частин Задніпровської дивізії на Маріуполь і далі на Таганрог. 26 березня махновці оточили Маріуполь і після запеклого бою наступного ж Дня захопили його. Після цього вони просунулися на кілька десятків кілометрів у бік Таганрога, де були змушені зупинитись. Щоб подолати опір біло- гвардійців, головком 16 квітня віддав наказ командуючому Українським фронтом надати бригаді Махна енергійну підтримку. Але цей наказ не було виконано. П. Дибенко зосередив основні сили для визволення Криму, залишивши на такій важливій ділянці, як Таганрог — Ростов, лише махновську бригаду. З 15 квітня вона діяла у складі 2-ї Української радянської армії, будучи практично її ударною силою. 4 травня 2-у армію включили до складу Південного фронту. Це було на руку Махнові, оскільки давало можливість, практично нікому не підпорядковуючись, проводити незалежну політику.
Через Махна виник розлад між командуванням Українського і Південного фронтів. "Батько" був задоволений — він знову став третьою, незалежною силою, акції його зростали, і від його рішення багато що залежало.
1-а Задніпровська дивізія практично не існувала. З весни 1919 року Дибенко перебував у Криму, Григор'єв — в районі Одеси, а Махно сам воював у районі Приззоз'я. Радянське командування дуже погано постачало його бригаду і зброєю, і боєприпасами, і обмундируванням, і продовольством. Антонов-Овсієнко скористався тим, що з 26 березня Махно підпорядковується Південному фронту, і 5 квітня телеграфував Дибенкові: "Бригада Махна забезпечується патронами Південфронту. Набої слід економити, фронт їх не має. Центром відпущено на весь фронт 3 млн. патронів".
Близькість Махна з анархістом Аршиновим і засвоєння їм деяких анархістських ідей привернули до "батька" увагу створеної у листопаді 1918 року в Курську групи українських анархістів "Набат". Особливо зріс її інтерес до махновщини весною 1919 року. У цей період Махно і його військо являли досить грізну силу. До того ж між махновщиною і радянською владою намітилися перші серйозні суперечності, що й засвідчив II з'їзд повстанців.
З 2 по 7 квітня 1919 року вібувся Єлисаветградський з'їзд "Набату", який констатував, що населення розчарувалося в існуючій соціалістичній владі і готове вступити з нею у вирішальну боротьбу. Крім того, набатовці ухвалили рішення про перенесення своєї діяльності на село. Вони готові були співробітничати з будь-якою повстанською силою і в будь-якому регіоні, але махновщина, на їх думку, була найбільш підходящою силою. У квітні до Махна була послана група набатовців, до яких той поставився не лише з недовір'ям, а й цілком негативно.
На початку 1919 року Махно відійшов від анархізму, політика якого на даному етапі не відповідала інтересам селян, що боролися за землю і владу. Під час зустрічі з представником секретаріату "Набату" Я. Алим (Суховольським), який висловив незадоволення діям Махна як анархіста, Нестор заявив: "Я в першу чергу революціонер, а потім анархіст". Іноді він навіть твердив, що "зовсім перестав бути анархістом і всі зусилля спрямує на зміцнення радянської влади та ліквідацію контрреволюції".
Наприкінці 1918 — на початку 1919 року, коли Махно вагався, не знаючи, яким шляхом йти далі, на чий бік стати, поряд з ним не виявилося людей, здатних рішуче вплинути на нього, привернути на бік радянської влади.
Зате Махно активно боровся проти Скоропадського і його хазяїв — кайзеровських окупантів, петлюрівців і білогвардійців. І цього було достатньо, щоб керівні радянські та військові діячі беззастережно вирішили, що "батько" нарешті обрав свій шлях і тепер, за логікою, має завжди виступати проти будь-яких контрреволюційних проявів.
Посилаючись на революційне минуле і вдаючись до демагогічних роздумів про боротьбу за щастя і визволення народу від ярма експлуатації, Махно міг завоювати довір'я будь-якого співбесідника. У першій половині 1919 року "батько" зустрівся з В. О. Антоновим-Овсієнком, К. Є. Ворошиловим, П. Ю. Дибенком, Л. Б. Каменевим, О. М. Коллонтай, В. І. Межлауком і зумів справити на них приємне враження. Багато хто з них у той час вбачав в його театралізованій анархії славні традиції запорозьких козаків. О. М. Коллонтай навіть назвала Гуляйполе "справжньою Січчю", а Л. Б. Каменев — "картинкою українського XVII століття".
Між тим партизанщина на Україні 1918 — початку 1919 року була породжена, як зазначав В. П. Затонський, могутньою стихією революції. В загонах, що виникали стихійно, була відсутня військова дисципліна, яку заміняли революційний ентузіазм і безшабашне завзяття. Командири обиралися з рядових бійців. Такі формування самі забезпечували себе зброєю і продовольством, в них не було чіткої структури, постійно змінювалась чисельність особового складу, оскільки бійці самовільно приєднувалися до загонів і виходили з них.
Махновська бригада, звичайно, нічим не відрізнялася від решти партизансько-повстанських військ. Представники радянської влади, які спілкувалися з Махном, намагалися згладжувати всі гострі кути, щоб, боронь Боже, не розсердити селянського "батька" і тим самим не штовхнути його в бік ворогів. Так, наприклад, на мітингу в Бердянську Махно в присутності Дибенка і Коллонтай відверто паплюжив робітничий клас і його диктатуру, але гідної відсічі не дістав.
У той час, як командування дивізії і комісари із зворушливою бережністю ставилися до махновщини, анархісти намагалися привернути Махна на свою сторону. Оголосовши війну радянській владі, вони покладали великі надії на селянство, помилково вважаючи, що головною причиною краху австро-німецької окупації на Україні були масові селянські повстання. Якщо селяни, розраховували анархісти, били такого сильного ворога, то зможуть повалити і радянську владу. Махновщину ж набатовці вважали ударною силою українського селянства. Знаючи вразливі риси характеру Махна, зокрема його любов до лестощів, вони проголосили "батька" "народним вождем", "великим анархістом", "другим Бакуніним", поширювали чутку, нібито Кропоткін назвав Махна своїм послідовником і заявив: "Передайте товаришеві Махно, щоб він беріг себе, тому що таких, як він, мало в Росії".
На перший погляд здавалося, що Махно обласканий без міри і більшовиками, і анархістами. Насправді ж представники радянської влади не обіцяли йому ніяких вигод, вбачаючи в Махнові лише рядового бійця революції. Биті ж анархісти розгледіли в "батькові" свого захисника, ховалися за спиною, згодні були служити під його прапором і, зробивши лідером народних мас, управляти ним, як маріонеткою. Ці останні більше імпонували Махну, і зрештою їхні слова про винятковість, талант селянського ватажка, його визначні військові та організаторські здібності, постійні порівняння з видатними історичними постатями минулого зробили свою справу. Махно знехтував посадою рядового бійця і суворою дисципліною на користь вільних анархістів, безладного життя й вседозволеності. Анархісти обгрунтували політичну платформу махновщини, спрямувавши її вістря проти радянської влади, до якої з весни 1919 року почало негативно ставитися й селянство.
Захопивши поміщицьку землю і ставши на ній повновласним господарем, заможне селянство південних регіонів України прагнуло створити самостійну сільськогосподарську базу. Однак цьому перешкодило австро-німецьке вторгнення, спроби уряду Скоропадського реставрувати поміщицьке землеволодіння. Піднявшись на боротьбу з іноземною окупацією і домігшись перемоги, селянство знову відчуло себе єдиним господарем на селі. Однак цього разу на заваді стала політика радянської влади, спрямована на ліквідацію сільськогосподарського ринку, заборону купівлі та продажу землі, організацію колективних господарств. Ця політика сприймалася селянами як відвертий замах на свободу й здобутки у боротьбі з численними ворогами.
У війську Махна торжествували анархія, пияцтво й розпуста. Така "свобода" тільки розкладала повстанське військо, сприяла моральному падінню командирів і самого Махна. Слід зазначити, що на початку 1919 року "батько" навіть змінив зовнішність. Якщо раніше він ще намагався виглядати як військова людина, носив навіть форму і відповідну зачіску, то з розгулом анархії в Гуляйполі відпустив довге волосся, почав одягатися строкато й визивно. Очевидець так описав його зовнішність в той час: "Невеликий на зріст, худорлявий, з довгим, до плечей, прямим темним волоссям, обличчя все чисто поголене, риси обличчя грубі, селянські. Привертає увагу тільки неприємно холодний вираз очей. Одягнений він переважно в шкіряну темно-коричневу куртку, зашнуровані до колін високі черевики, шпори з довгими шенкелями, на голові чорна смушкова шапка".
Махно не любив, коли анархісти намагалися втручатися у його справи, ведучи агітаційну роботу серед селянства. Так, у лютому 1919 року стара знайома "батька" Маруся Никифорова, повернувшись з Москви, почала розповідати гуляйпольцям про переслідування більшовиками анархістів. "Звичайно, — згадував Чубенко, — це селянам було не зрозуміло, і багато з них протестували, кажучи, що вони чекали чого-небудь розумного, а вона їм розповідає казки про білого бичка. Махно в таких випадках любив підтримати селян і зігнав з трибуни М. Никифорову".
Знаючи неврівноважений характер Махна, анархісти робили все можливе, щоб нацькувати його на комуністів, втягнути в активну боротьбу прбти радянської влади. Розрив "батька" з більшовиками вселяв у них надію на те, що поступово махновський рух стане слухняною зброєю в руках анархістів.
Уже в березні 1919 року помічник уповноваженого Наркомзаксправ на Україні А. А. Машицький повідомляв Г. В. Чичеріна про небезпечну позицію Махна. Це повідомлення, щоправда, із значним запізненням — 18 травня — потрапило до В. І. Леніна.
Згодом потік листів і телеграм про антирадянські дії батька" і підготовлювану ним зраду помітно збільшився. 19 квітня член реввійськради Південного фронту Г. Я. Сокольников направив Раковському й Леніну телеграму в якій говорилося: "Бригада Махна не тільки сама небоєздатна, але й розкладає також сусідні частини 9-ї дивізії. Вам, напевно, відомо, що Махно веде рішучу відкриту боротьбу проти комуністів серед селян і червоноармійців, починаючи від скликання селянських з'їздів, закінчуючи зриванням червоноармійських значків. Юзівські робітники обурюються і стогнуть від грабунку махновських банд. У зв'язку із здачею Маріуполя, поразкою, втечею бригади Махна, чи не вважаєте ви за доцільне прибрати Махна, чий престиж похитнувся, і тим почати оздоровлення ділянки нашого Південного фронту... З одного боку, становище Донецького басейну не може вважатись міцним, з другого боку, просування до Ростова істотно гальмується".
Дибенко вважав, що ажіотаж навколо Махна нагнітає керівник Катеринославської парторганізації Аверін, який зводить рахунки з представниками військового командування. 12 квітня начдив надіслав Раковському телеграму, в якій повідомив, що Махно справно виконує всі його накази. Дибенко попросив уряд створити комісію, щоб перевірити, "чи дійсно згідно агітації Аверіна штаб тов. Скачка є головним гніздом махновців і штаб моєї дивізії — кублом змови проти радянської влади".
Однак скарги на Махна та його штаб надходили й від деяких командирів. 28 квітня командир 1-го Ударного полку Задніпровської дивізії Чайка з обуренням написав Наркомвоєн УСРР про те, що, прибувши в Царекостянтинівку, одержав від Махна наказ зайняти відповідну ділянку фронту. Але коли полк прибув у пункт пркзна-:зння, то виявилося, що начальник бойової дільниці Білаш абсолютно необізнаний із станом справ на фронті. Він поінформував Чайку, що його сусіди — 9-й і 13-й полки, однак, як з'ясувалося, фланги були відкриті верст на сорок. "Усе це, мені здається, — зробив висновок комполка, — відбувається через незнання військової стратегії".
"Батько" Махно й справді мав досить приблизну уяву про свою бригаду, місцеперебування частин, кількість бійців тощо. 4 травня він, приміром, надіслав Білашу та Куриленку телеграму такого змісту: "Повідомте, які частини входять до бригади, найменування їх, прізвища командирів, хоча б приблизну чисельність, місце знаходження полкових, батальйонних штабів".
На початку квітня 1919 року Махно ще раз продемонстрував свою самостійність і незалежність, призначивши на 10 число проведення III Гуляйпільського районного з'їзду. Спроби П. Ю. Дибенка заборонити це зібрання були розцінені як намір більшовиків ущемити права повстанців.
З'їзд все-таки відбувся, і його делегати констатували, що в Росії та на Україні партія комуністів силоміць захопила державну владу і з допомогою збройних сил проводить злочинну щодо трудящих мас політику. Махновці бойкотували III Всеукраїнський з'їзд Рад і його рішення, а також вимагали переглянути продовольчу політику і встановити інші форми товарообміну між містом і селом. Крім цього, військово-революційний комітет Гуляйпільського району, виконуючи рішення з'їзду, ухвалив з 27 квітня провести чергову мобілізацію.
Безкарність Махна значною мірою можна пояснити слабкістю радянських військ на півдні РСФРР. Основні їхні сили в цей час були зосереджені на Східному фронті, де велася боротьба з Колчаком. Цим скористався Денікін, який розпочав наступ на Донецький басейн і Україну.
Негативно впливало на стан боєздатності і дисципліни радянських військ, зокрема на півдні, безсистемне постачання їм техніки і особливо продовольства. 30 січня 1919 року на засіданні Тимчасового робітничо-селянського уряду України представники Червоної Армії заявили, що їм регулярно "доводиться вдаватись до конфіскаційних заходів і вільно чи невільно порушувати закон".
Це явище було особливо характерним для Задніпровської дивізії, насамперед для бригади Махна. Розмах "конфіскацій" був настільки великим, що нагадував масовий грабунок. Дибенко, Махно і Григор'єв самочинно зупиняли ешелони, що прямували у Донбас, залишаючи робітників без хліба. На протести наркомпрода О. Г. Шліхтера і наркомвійськмора М. І. Подвойського ніхто не зважав. Все, що виявляли в районі бойових дій, махновці вважали своїми трофеями. "Батько" видав наказ, яким забороняв вивіз продовольства із захоплених його військами районів, що знову-таки могло спричинитися до голоду серед пролетарів. Він навіть не пропустив ешелон із закупленою продорганами Амур-Нижньодніпровська картоплею для населення міста.
Раковський з обуренням писав Антонову-Овсієнку, що Махно і Дибенко захопили 90 вагонів хліба, а потім "розігрують комедію", посилаючи по кілька вагонів у вигляді "революційних подарунків" робітникам Росії. Здобувши 1 квітня 1919 року Маріуполь, Махно привласнив два мільйони пудів вугілля, призначеного для Балтійського флоту і Петрограда, заявивши, що видаватиме його в обмін на необхідне військове спорядження. Розуміючи, що в даний момент на півдні немає сил, здатних дати гідну відсіч зазіхачам на народне добро, а вугілля вкрай необхідне РСФРР, Ленін запропонував Раднаркому України одержати паливо шляхом його обміну на тканини та інші товари. Однак деякі українські діячі, не знаючи про цю вказівку, рішуче виступили проти будь-якихзв"язків з Махном. Так, А. С. Бубнов на одному із засідань ради робітничо-селянської оборони УСРР звинуватив Ворошилова та Каменєва в потуранні "батькові", тому що вони дозволяли обмінювати У Махна різні товари на вугілля. Конфлікт уладнав Раковський, заявивши, що на такі дії є дозвіл Леніна. Безжалісно грабував Махно і представників Антанти. У тому ж Маріуполі він захопив 15 мільйонів вугілля, яке французи вантажили на свої кораблі. Після переговорів інтервенти заплатили йому за своє ж вугілля.
Взагалі, у цьому місті Махно поводився, як у власній вотчині. Він наказав демонтувати обладнання багатьох заводів і перевезти його до Гуляйполя, щоб перетворити його в "індустріальний центр". Коли туди приїхали Коллонтай та Дибенко, місцеві робітники питали їх: "Наш Махно чи не зрадник? То чому не покарають його з усією суворістю революційного часу?"
Розподіляв усі "наявні в махновській бригаді кошти сам командир. Одержуючи від радянського командування гроші для виплати бійцям, Махно залишав їх у Гуляйполі і обсипав золотим дощем своїх прибічників. Рядові махновці, не одержуючи навіть мізерного червоноармійського пайка, мусили самі добувати собі харчі. Таким чином створювався сприятливий грунт для масових грабунків мирного населення. З другого боку, бійці махновської бригади, не знаючи справжнього стану справ, нарікали на командування Червоної Армії, висловлювали незадоволення радянською владою.
У армії Махна відкрито діяли організації анархістів, лівих есерів і більшовиків. Цим самим "батько" демонстрував "свободу ідей", терпимість до різних політичних спрямувань. Така строкатість була вигідна йому, оскільки зміцнювала становище і авторитет "батька", адже останнє слово завжди залишалося за ним. Щоб розділити сфери діяльності і впливу, Махно дозволяв комуністам проводити лише культурно-освітню роботу в бригаді, а лівим есерам і анархістам доручив вести політичну діяльність. Комуністів, що входили до складу бригади, Махно тримав як заложників на випадок вжиття радянською владою якихось небажаних для нього заходів. Водночас "батько" розумів, що комуністи — найбільш дисциплінована й боєздатна, особливо в критичній ситуації, частина його армії, тому й змушений був миритися з їх присутністю.
Загалом же Махно досить тверезо оцінював реальний вплив політичних партій на селянство. Адже головною і єдиною метою селян, на його думку, було поліпшення свого матеріального становища: здобуття земельних ділянок та реманенту, одержання свободи дій на цій землі. З цього шляху селянство не могли зрушити ніяка сила і ніяка партія.
І все ж, незважаючи на прагнення Махна до абсолютної самостійності, йому це не вдалося. Наприкінці квітня він таки потрапив під вплив анархістів. 29 квітня Махно приїхав до Волновахи з 36 анархістами. Під час пиятики вони навперебій почали розповідати про репресії ЧК, антимахновські випади радянської преси. Добряче підпилий "батько" зажадав, щоб негайно заарештували комісарів. Того ж дня Білаш видав наказ №18 частинам махновських військ на ділянці Юзівка—Маріуполь, який оголошував: "Наказую всім командирам 1-го Донського, 10-го Задніпровського, 1-го Ударного, 3-го Резервного та 9-го Задніпровського полків негайно заарештувати та роззброїти усіх політичних комісарів згідно телеграми командира дивізії та командира бригади. Всі документи, папери та зброю приставити мені в штаб у Волноваху. Документи й папери попередньо опечатати, а самих політичних комісарів тримати при собі до особливого розпорядження". Цей наказ викликав невдоволення багатьох махновських командирів, які зрозуміли, що відтепер значно знизиться боєздатність військ, оскільки комісари були єдиною силою, яка підтримувала в них певний порядок.
29 квітня до Гуляйполя приїхав командуючий Українським фронтом В. О. Антонов-Овсієнко, щоб з'ясувати обстановку на місці. Людина неабиякого темпераменту, він був чимось схожий на Махна і зовні — маленька фігура з загостреним обличчям, довге волосся, окуляри. Взагалі його вигляд не відповідав уявленню про командуючого фронтом. Махно гостинно зустрів високого гостя. Багато розповідав йому про культурно-освітню роботу, яка проводилася в Гуляйполі, — в селі діяли три школи, комуни й дитячі садки, в колишніх панських маєтках розміщено 10 госпіталів, але немає жодного лікаря. Коли ж залишились сам на сам, Антонов-Овсієнко спробував викликати "батька" на відвертість.
"Розмова йде про наші плани допомоги Радянській Угорщині, — згадував пізніше командуючий, — про "прорив до Європи" і про небезпеку наступу Денікіна. Говоримо про необхідність створення, перед лицем загрози контрреволюції, єдиного залізного фронту соціальної революції, про те, що треба оберігати наші військові частини від політиканствуючих пройдисвітів, не загострювати через дрібні непорозуміння і недоліки стосунків з місцевою владою, розпустити революційно-військову раду, прийняти загальну систему радянської влади і насторожитись проти білогвардійської (петлюрівсько-денікінської) внутрішньої агентури. Кажу прямо про підозрілі таємні стосунки з Григор'євим.
Махно піддакує, палко запевняє, що цілком згоден з цими вказівками, різко заперечує чутки про антирадянські задуми свого штабу, про контрреволюційну змову з Григор'євим. Він справді направив довірену особу до Григор'єва, але з метою вивідати в останнього його плани і зірвати контрреволюційний виступ, якщо такий затівається".
На закінчення розмови Махно міцно потиснув руку командуючому і, дивлячись йому прямо у вічі, неголосно, але твердо сказав:
— Доки я, Махно, керую повстанцями, антирадянських дій не буде, буде нещадна боротьба з буржуазними генералами.
Увечері відбувся мітинг, на якому виступили Махно і Маруся Никифорова. Вони знову-таки закликали повстанців боротися проти спільного ворога — "буржуазних генералів"...
Антонов-Овсієнко поїхав від Махна задоволений і направив уряду та командуванню телеграму такого змісту: "Пробув у Махна весь день. Махно, його бригада і весь район — велика бойова сила. Ніякої змови немає. Махно сам не допустив би. Район цілком можна організувати, чудовий матеріал, але треба залишити за нами, а не за Південфронтом. При відповідній роботі стане непохитною фортецею. Каральні заходи — безумство. Потрібно негайно припинити газетне цькування махновців, яке почалося".
Махно також лишився задоволеним цією зустріччю. 1 травня він телеграфував Білашу: "До мене прибув командуючий Українським фронтом Антонов-Овсієнко з приводу арешту комісарів. Він, мов маленька дитина, мало не плаче і говорить, що якщо ви не звільните заарештованих, то можете арештувати й мене, інакше я від вас не поїду". Щоправда, комісарів Махнові довелося відпустити, точніше — дати відповідне розпорядження, оскільки багато командирів в умовах загрози денікінського наступу ще раніше самі зробили це, не бажаючи ризикувати боєздатність своїх частин через примхи і самодурство "батька".
Після згадуваної поїздки Антонов-Овсієнко заспокоївся настільки, що 2 травня 1919 року писав голові Раднаркому УСРР X. Г. Раковському: "батько" має досить боєздатні сили — 4 полки, близько 6 тисяч багнетів, 20 кулеметів, 10 гармат і бронепоїзд і разом зі своїми командирами й бійцями готовий воювати проти білогвардійців. На закінчення головнокомандуючий зазначав: "1) Махно проти нас не виступить; 2) політична робота наша і можлива, і необхідна в усьому районі; цькування Махна треба припинити; 3) район може дати величезні сили проти козацтва, але тільки, якщо ми ним оволодіємо; 4) треба пустити кращих працівників для військово-організаційної роботи у цей район".
Пізно ввечері того ж дня Махна викликав до телеграфу політвідділ дивізії з приводу наказу про арешт комісарів. Махно відповів: "Арешт політкомісарів було здійснено за моїм наказом. Нині вони працюють на своїх місцях. Це питання з'ясовано і уладнано з комфронтом Антоновим-Овсієнком, але я заявляю, якщо підлі наклепи у більшовицьких газетах, на зразок харківських "Известий", які випустили статтю під назвою "Геть махновщину", будуть продовжуватися, то я не буду їх арештовувати, а розжену до біса як непотрібні і шкідливі елементи для загальної справи і буду продовжувати народну справу так, як цього вимагає обов'язок революціонера та робітничих і селянських мас, які оточують нас".
19 квітня з Москви до Харкова прибула комісія на чолі з Л. Б. Каменевим, основним завданням якої було здійснення практичних заходів щодо забезпечення центральних і північних районів Росії продовольством. За якихось півмісяця комісія об'їздила майже всю Лівобережну Україну, Крим, побувала в таких великих центрах, як Київ, Катеринослав, Полтава. Каменев і Ворошилов, якому було доручено супроводжувати уповноваженого Ради Праці та Оборони, провели десятки нарад з працівниками продовольчих та військових органів різних рівнів. Картина складалася дуже невтішна. Війська Дибенка, Григор'єва та Махна, які самі забезпечували себе продовольством, займалися реквізиціями, зупиняли ешелони з хлібом і оголошували їх своєю власністю. Багато нарікань було й до працівників Наркомпроду, щодо неузгодженості дій центральних і місцевих органів радянської влади. Каменев звернувся до Москви з проханням надіслати на Україну мануфактуру, щоб обмінювати у селян на зданий хліб. На республіку було накладено розверстку в 100 мільйонів пудів зерна, для чого необхідно було близько 270 мільйонів аршин тканини. На адресу ж наркомпроду УСРР надійшло лише 17 мільйонів. Та й розподіляли її місцеві власті, як хотіли. У Мелітопольському повіті, приміром, ревком вважав, що багаті мають більше зерна, а бідні — менше, тому, якщо розподіляти промислові товари відповідно до зданого зерна, то куркулі стануть ще заможнішими, а злидарі й надалі животітимуть у бідноті. Зрозуміло, що за таких обставин селянство не дуже поспішало віддавати хліб державі. Коли під час наради членів Мелітопольського ревкому та комісії Наркомпроду УСРР про це довідався Каменев, він від обурення кілька хвилин мовчав, а потім, вдаривши кулаком по столі, закричав:
— Ви хочете відразу двох зайців убити: і хліб одержати, і якусь свою соціальну політику проводити. На півночі вся надія на вас, на те, що ви нам дасте, і дасте багато в найближчий час, а ви доручаєте розподіл винагороди за зсипку комітетам бідноти, котрі, зрозуміло, будуть розподіляти її серед бідняків, а не серед тих, хто більше хліба привезе. Чорт з ним, з багатим, нехай одержує товар. Нам потрібен хліб, чого б він не коштував...
Вгамувати Каменева було неможливо. Він надіслав телеграму Троцькому з вимогою видати наказ по військах Південного фронту з категоричною забороною самочинних реквізицій. Відверто жорсткі розмови Каменев мав з Дибенком у Джанкої та з Антоновим-Овсієнком у Харкові. Дісталося, правда, поза очі й Махнові. Каменев був переконаний, що на Махна можна вплинути лише адміністративнокомандними методами. Дізнавшись від представників радянських органів Олександрівська про те, що "батько" тримається незалежно і нікого не слухає, він роздратовано заявив: "Тоді ця сама радянська влада чорт знає куди годиться, якщо їй Махно не підкоряється. Сьогодні ми не можемо справитися з Махном, завтра — з Григор'євим, це все дурниці, вони підкоряться".
Л. Б. Каменев вирішив виїхати у найбільш недисципліновані армійські частини, щоб особисто вплинути на їх комполітсклад. До того ж, крім продовольчих, йому довелося вирішувати й питання, пов'язані з обороною Донбасу. Після взяття денікінцями Луганська Ленін телеграфував Каменеву: "Абсолютно необхідно, щоб Ви особисто, взявши, коли треба, на підмогу Йоффе, не тільки перевірили і прискорили, але й самі довели підкріплення до Луганська і взагалі в Донбас, бо інакше безумовно, що катастрофа буде величезна і навряд чи поправна. Візьміть собі, коли треба, мандат від Київської ради оборони. Ми, безперечно, загинемо, якщо не очистимо повністю Донбас за короткий час. З військами Махна тимчасово, поки не взято Ростов, треба бути дипломатичним, пославши туди Антонова особисто, поклавши на Антонова особисту відповідальність за війська Махна..."
Каменев знав про те, що Антонов-Овсієнко був у Махна і високо відізвався про "батька". Тому він вирішив зустрітися з комбригом. Самому вести переговори з Махном Каменев вважав незручним, а тому попросив зробити це начальника постачання 1-ї Задніпровської дивізії Новикова. Той зателефонував Махнові в Маріуполь і запросив приїхати на зустріч до Гуляйполя. Махно, як і слід було чекати, не проминув продемонструвати незалежність і, в свою чергу, наказав Горєву запросити Каменева для переговорів до польового штабу бригади в Маріуполі. Однак зустріч відбулася усе ж таки в Гуляйполі.
Незважаючи на все, Махно у глибині душі залишався селянином з рабською натурою — завжди боявся будь-якого начальства, нервував напередодні його приїзду, намагався наперед визначити мету прибуття...
Напередодні зустрічі "батько" всю ніч промучився у здогадках.
— Не знаю, — розмірковував він у бесіді з Білашем, — чого він приїхав? Днями в Бердянську і Пологах я розіграв ЧК, привласнив п'ять поїздів зерна, що йшли на Москву відповідно до угоди з представниками Проддонбасу. Як вважаєш, чи не тому Каменев приїхав? Дурним тхне. Ну, та що буде, поїду...
Вранці 7 травня на станцію Гуляйполе прибув поїзд Каменева. Його зустрічали Маруся Никифорова, Веретельников та інші махновські командири. Вони повідомили уповноваженого Ради Праці та Оборони, що "батько" затримається, і повели гостей до приміщення станції.
— Ваші повстанці, — з пафосом заявив Лев Борисович, — герої. Вони допомогли вигнати німців, вони прогнали поміщика Скоропадського, вони б'ються з Шкуро і допомогли взяти Маріуполь.
— І взяли його, — уточнив хтось з махновських командирів.
— Виходить, що ви революціонери, — ніби переконуючи самого себе, вигукнув Каменев.
Маруся Никифорова поблажливо посміхнулась й відповіла:
— Навіть образливо, ну справді.
Каменев посуворішав і вже більш рішуче заявив:
— Однак є фактом і те, що досить часто ваші частини реквізують хліб, призначений для голодуючих робітників.
— Хліб цей, — забігаючи вперед, вигукнув якийсь повстанець, обвішаний з голови до ніг зброєю,— реквізують надзвичайники у селян, які голодають і котрих вони розстрілюють наліво і направо.
Каменев на хвилинку розгубився, але йому на виручку прийшов Муранов — колишній депутат Державної думи, який навчився на її засіданнях виходити з будь-яких скрутних ситуацій:
— Направо і наліво — це негоже, але я думаю, ви ж не толстовці.
Присутні не зрозуміли натяку. Тишу порушив Веретельников:
— Ми за народ. За робітників і селян. I не менше за селян, ніж за робітників.
Каменев не стримав себе і, повернувшись до Веретельникова, заговорив як вчитель з учнем:
— Дозвольте мені сказати, що ми теж за робітників і селян. Водночас і за революційний порядок, не за самочинні дії окремих частин. Ми, приміром, проти погромів, проти вбивства мирних жителів...
Махновці невдоволено загули і, перекрикуючи один одного, почали закидати Каменева запитаннями: "Де і коли це було?", "На повстанців зводять наклепи!", "Усе це брехня!" Невідомо, чим би це скінчилося, якби не втрутився Ворошилов. Він жартома нагадав Никифоровій, як вона серед білого дня пограбувала магазин жіночої білизни у Катеринославі і як її бійці, вдягнувши "реквізоване" вбрання, блукали вулицями, викликаючи складні почуття у переляканих обивателів. "Анархістська Жанна д'Арк" густо почервоніла, а махновці дружно розсміялися. Напруга спала.
Чекаючи Махна, гості та господарі пили чай, прогулювалися по перону і вже цілком мирно вели бесіду про подвиги повстанців. Никифорова, яка не могла говорити без пихи, почала хвалитися, як першою увійшла із своїм загоном у Катеринослав, як роззброїла 48 білогвардійців... Хтось із махновців, на хвилину перебивши її, нагадав, що у Маріуполі вони захопили 400 полонених, мобілізованих відпустили, а "добровольців" розстріляли... Потім пішла розмова про те, яка небезпечна в бою кіннота отамана Шкуро. Його вершники у вовчих шапках вихором несуться на противника під чорним прапором, на якому зображена голова вовка, і, здається, не існує сили, котра б зупинила цю вовчу зграю... Каменев ще раз спробував порушити питання про дисципліну і анархію в бригаді, а у відповідь пролунало, що ворог махновців не стільки Шкуро, скільки Аверін, який поширює про них найгірші плітки...
Раптом черговий тричі вдарив у станційний дзвін і прокричав:
— "Батько" їдуть!
Цю новину з радістю повторили ще кілька рядових махновців, які про всяк випадок крутилися біля поїзда Каменева. За хвилину, пускаючи клуби білого диму, до станції підкотив паровоз з одним вагоном, на східцях якого стояв Махно і дивився на високого гостя. Каменев, у свою чергу, уважно розглядав цю легендарну особу. Він побачив приземкуватого брюнета з синіми, ясними і гострими очима, вдягненого в папаху, чорну бурку, з шашкою і "маузером" на широкому шкіряному поясі. Перед "батьком" же стояв чоловік років під 40, середнього зросту, сухорлявий, але міцно збитий, з різкими рисами старанно поголеного обличчя, з холодними розумними сірими очима. Потиснувши Махнові руку й перекинувшись кількома загального змісту фразами, Каменев відзначив, що "батько" слухає, дивлячись вниз, трохи нахиливши голову вбік, і з таким виразом, що, здається, ось-ось кине все і піде собі геть. Махно у той же час подумав, що гість його — людина холодна, стримана, знає собі ціну, у розмові зважує кожне слово, намагається нічого зайвого не сказати...
До станції під'їхало кілька автомобілів, і Махно широким жестом запросив Каменева у перший. Сам сів поруч з водієм і махнув рукою у бік Гуляйполя. Напівобернувшись до гостей, Махно почав розповідати про успіхи повстанців у боях з білогвардійськими частинами.
— А як у вас з антисемітизмом? — раптом запитав Каменев.
"Батько" швидко знайшовся:
— Вибухи бувають, але ми з цим жорстоко боремося. По дорозі сюди на одній із станцій бачу якісь гасла на стіні. Читаю — погрозливого змісту. Викликаю коменданта і вимагаю пояснень. Він лише посміхається, хвалиться, що цілком згоден з тим, що написано у відозвах. Я застрелив його.
Коли автомашини прибули на центральну вулицю Гуляйполя, почесний караул повстанців зустрів їх гучним різноголосим "ура!" Обходячи стрій, представники урядової делегації побачили досить колоритні фігури. Один — босий, у дірявих штанях, офіцерській гімнастерці і австрійському кашкеті, інший — у чудових чоботях, розкішних шароварах, подертій сорочці і козацькій папасі... Довкола війська юрмилися селяни, трохи далі ніяково переминалася купка євреїв... Першим виступив Махно з подякою на адресу Червоної Армії, що прийшла на допомогу повстанцям. Він підкреслив нерозривність долі українських повстанців і російських братів. Потім виступив Каменев. Від імені радянського уряду він привітав "доблесних повстанців", які зуміли визволити робітників і селян від іноземного ярма, гніту поміщиків і білих генералів, і висловив упевненість у тому, що славні повстанці товариша Махна разом з Червоною Армією підуть проти ворога трудящих й битимуться в її лавах до повного торжества своєї справи.
Тим часом Ворошилов роздавав селянам цигарки з срібного портсигара. "Усе можна пробачити радянській владі, — заявляли йому махновці, — крім ЧК і реквізицій". Ворошилов здебільшого мовчав і кивав головою. Коли його покликали обідати до хати Махна, він з полегшенням покинув натовп гуляйпільців...
Поки дружина Махна Галина Кузьменко разом з його матір'ю накривали на стіл, Каменев, Ворошилов, Никифорова та сам "батько" прогулювалися подвір'ям. У сусідньому будинку на терасі сиділа і театрально пила чай єврейська сім'я. Махно з задоволенням звернув увагу присутніх на цю ідилію:
— Ну ось, тепер ви бачите, як я усіх євреїв вирізаю...
О четвертій годині дня відбулася зустріч членів делегації з махновськими командирами і штабістами. Коли всілися за довгий дощатий стіл, Махно, окинувши своїх "синків" холодним поглядом, голосно скомандував: "Хто там у шапці, геть шапку!"
У своїй промові Каменев спочатку обережно, а потім більш рішуче звинуватив махновців у анархії, грабунках, реквізиціях, слабкій дисципліні тощо. Докоряв за відсутність у Гуляйпільському повіті комбідів, за переслідування комуністів, які не менше махновців борються за інтереси трудового народу і біднішого селянства. Останні слова викликали невдоволення присутніх. З усіх боків почулися вигуки: "Хочете селян розорити, а потім любити!", "Селянин без коня не селянин, навіщо коней реквізуєте?", "Ми всі — бідніше селянство". Махно ледь вгамував підлеглих. Далі Каменев розповів про завдання політики радянської влади щодо селянства, намалював такі райдужні перспективи, що махновці слухали, затамувавши подих... Співдоповідачем виступив Махно, який ні в чому не суперечив Каменеву, а говорив лише про необхідність вести рішучу боротьбу за кращу долю трудового селянства.
Пізно ввечері відбулася зустріч "батька" з Каменевим та іншими членами делегації. Господар запевнив гостей, що був, є і буде революціонером, якого не цікавлять ні посади, ні кар'єра і який хоче бути просто "комбригом-3" і боронити трудове селянство від навали золотопогонників...
Каменев був у чудовому настрої, оскільки своє завдання щодо приборкання Махна вважав виконаним до кінця. Перед від'їздом з Гуляйполя уповноважений Ради Праці та Оборони надіслав до ВЦВК телеграму про скасування наполовину вироку Марусі Никифоровій — щодо заборони займати високі відповідальні посади.
Опівночі бронепоїзд вирушив до Катеринослава. Збуджений Каменев не міг заснути. Все здавалося, що він не встиг сказати головного Махнові та його війську... Зрештою не витримав і під розмірений стукіт коліс узявся писати "Відкритий лист командиру 3-ї бригади Махнові".
"Після особистого відвідання Гуляйполя і розмови з тов. Махном та його співробітниками я вважаю своїм обов'язком, щоб усі почули, заявити, що всі чутки про сепаратистські або антирадянські плани повстанців тов. Махна безпідставні. В особі тов. Махна я бачив чесного і відважного борця, який у складних умовах нестач найнеобхіднішого згуртовує сили й мужньо бореться з білогвардійцями та іноземними загарбниками. За їх відвагу, за їх боротьбу на фронті вітаю їх. Також відверто маю вказати я і на те зле і шкідливе, що мною побачено під час поїздки. По-перше, сильні антисемітські настрої. Це велике зло. З ним потрібно боротися до кінця. Той не борець за щастя трудового народу, хто не позбавиться цієї болячки старого ладу. Той злочинець, хто потурає антисемітським настроям. Друге — всі повстанці, вся бригада, все населення району повинно усвідомити, що їх справа — лише частина загальної справи трудового народу всієї Радянської Росії і України. Ваша ділянка фронту — лише частка усього фронту, на якому робітники та селяни Росії і України відбивають спільного ворога. Щоб утримувати увесь фронт, від Петрограда до Одеси і від Архангельска до Каспія, все у нас має бути спільним. Усе спорядження, хліб, вугілля, метал, нафта повинні йти у загальний котел, а звідтіля розподілятися справедливо й планомірно по всіх фронтах".
Провівши успішні, як йому здавалося, переговори з Махном, Каменев вважав за можливе одразу вирішити питання і з Григор'євим. 8 травня о першій годині дня він спробував викликати отамана по прямому проводу, щоб домовитися про місце і час зустрічі, але безуспішно. Цілий день з'ясовувалося місцезнаходження Григор'єва, але нічого конкретного дізнатися так і не вдалося.
Каменев не знав, що напередодні Григор'єв розпочав антирадянський заколот. Відмовився виконувати наказ про допомогу революційній Угорщині, заарештував комуністів, а також видав універсал, в якому проголосив себе отаманом України і закликав український народ до боротьби проти радянської влади. Звістка про це буквально приголомшила Каменева. Тепер і зустріч з Махном сприймалася в іншому світлі. Каменев пригадав поширювані раніше чутки про спроби Григор'єва встановити союз з "батьком"... Уповноважений Ради Праці і Оборони вирішив повідомити про те, що сталося Леніна. "Григор'єв, який вчора відклав побачення зі мною у Знам'янці, сьогодні відмовляється розмовляти, намагається зв'язатися з Махном. Після особистого побачення з Махном і відвідання Гуляйполя гадаю, що Махно не ризикне підтримати зараз Григор'єва, але грунт для виступу там уже підготовлений. Махно не випускає ні вугілля, ні хліба і, напевно, не випускатиме, хоч особисто мені обіцяв все і клявся у вірності".
Щоб з'ясувати справжні наміри Махна і його ставлення до григор'євського заколоту, Каменев у ніч на 9 травня надіслав у Гуляйполе телеграму: "Зрадник Григор'єв зрадив фронт, не виконавши бойового наказу йти на фронт. Він повернув зброю. Настав вирішальний момент — або ви підете з робітниками і селянами всієї Росії, або днями відкриєте фронт ворогові. Ваганням немає місця. Негайно повідомте розташування ваших військ і випустіть відозву проти Григор'єва, повідомивши мені копію. Неодержання відповіді вважатиму оголошенням війни. Вірю в честь революціонерів вашу, Аршинова, Веретельникова та інших. Каменев".
По суті, саме з тексту цієї телеграми Махно дізнався про антирадянський виступ Григор'єва.
...Імена цих історичних осіб, винесених буремними подіями громадянської війни на гребінь революційної боротьби, були надзвичайно популярними у 1919 році. Спочатку їх розхвалювали як героїв, відданих справі революції, стійких її бійців, а потім, коли вони повернули зброю проти радянської влади, звинуватили в причетності до табору найзапекліших контрреволюціонерів, лютих ворогів диктатури пролетаріату.
Між Григор'євим і Махном, котрі служили в одній дивізії, не було дружніх стосунків. Отаман, який відзначився на фронтах японської та імперіалістичної, мав Георгіївські хрести і звання штабс-капітана, зверхньо ставився до колишнього каторжника — профана у військових справах. "Батько" ж, який вважав себе істинним революціонером, в свою чергу, з підозрою і недовір'ям ставився до кар'єриста Григор'єва, що служив і у Скоропадського, і Петлюри. Особливо дратувала Махна хвалькуватість отамана, який, приміром, заявляв, що в період кайзерівської навали командував 117 партизанськими загонами. Ревниво "батько" ставився й до популярності, яку здобув Григор'єв на півдні України у першій половині 1919 року, до факту нагородження Григор'єва орденом Червоного Прапора за взяття Одеси.
Єдине, що об'єднувало Григор'єва і Махна, так це невдоволення політикою радянської влади, готовність очолити війська, що діяли на Україні. Проте, якщо Махно хотів верховодити лише у своєму повіті, то Григор'єв мріяв стати отаманом усієї України. На правах старшого і більш авторитетного, він сподівався, що його підтримають усі ватажки, які діяли на Україні, у тому числі й Махно. Але останній, плекаючи не менш амбіційні плани, ніколи б не погодився на роль іграшки в руках отамана. До того ж перехід Махна на бік заколотників давав би можливість Денікіну легко захопити Гуляйпільський район, що означало для "батька" втрату підтримки селянства. Це також розумів далекоглядний Раковський. Виступаючи на засіданні ВУЦВК, він заявив: "Надія Григор'єва на підтримку Махна виявилася марною. Армія Махна складається головним чином з селян, котрі боролися з донськими козаками. Вони дуже добре розуміють, що допомагати Григор'єву значило б відкрити фронт, дати можливість козакам на них помститися".
Тому значні сили радянських військ було кинуто на придушення заколоту Григор'єва. Насправді Махно і не думав про перехід на бік Григор'єва і відкриття фронту. 12 травня він видав наказ, який зачитали в усіх частинах. "Вжити найенергійніших заходів для збереження фронту, — говорилося у цьому документі. — Ні в якому разі не допустимо послаблення зовнішнього фронту революції. Честь і гідність революціонера змушує нас залишатися вірними революції та народу, суперечки Григор'єва з більшовиками з-за влади не можуть змусити нас послабити фронт, де білогвардійці прагнуть прорватися і поневолити народ. До тих пір, поки ми не переможемо спільного ворога в особі білого Дону, поки безперечно і твердо не відчуємо завойовану своїми руками і багнетами свободу, ми залишаємося на своєму фронті, борючись за свободу, але ні в якому разі не за владу, не за підлість політичних шарлатанів".
Однак через об'єктивні обставини "батько" не міг виступити і проти Григор'єва. Якраз у цей час місцеві радянські органи почали створювати комуни, передавати землю, на яку розраховувало селянство, радгоспам. В умовах громадянської війни проводилася політика "воєнного комунізму", що викликала обурення як заможного селянства, так і значної частини бідноти. Набиваючи у цей надзвичайно скрутний час собі ціну, Махно вів широку антирадянську пропаганду. Приборкати ж "батька" за допомогою військової сили було практично неможливо. За таких умов червоне командування вирішило переформувати бригаду Махна в дивізію, щоб поповнити її відданими радянській владі командирами і бійцями, збільшити кількість комісарів. Цей план підтримували Антонов-Овсієнко, Подвойський, Скачко та ін. Причому вони висловлювалися за призначення комдивом не Махна, а Є. Чикваня. "Батько" нібито погодився на таку заміну, хоча насправді вирішив діяти по-своєму.
12 травня він зібрав у Маріуполі нараду командного складу бригади, на порядок денний якої було винесено три питання: поточний момент і григор'євщина, переукладення угоди з радянським урядом і реорганізація 3-ї Задніпровської бригади. У своєму виступі Махно засудив політику радянської влади і дії Григор'єва, заявивши, що його заколотом може скористатися Денікін. Наступного дня "батько" надіслав Каменеву телеграму, в якій запевняв про свою лояльність. Водночас до Григор'єва виїхала делегація на чолі з Чубенком для з'ясування ситуації і планів отамана. 15 травня Махно і його оточення ухвалили рішення про створення 1-ї Української повстанської дивізії імені батька Махна. Ще одним проявом незалежності махновців став випуск з 17 травня своєї газети "Путь к свободе".
Чутки про кепський стан справ у військах Григор'єва та Махна змусили політбюро ЦК КП(б)У направити до них свого уповноваженого Гамарника. Напередодні заколоту Григор'єва Гамарник телеграфував до ЦК, що у отамана все гаразд, а от у "батька", мовляв,можна знайти невеликий "кримінал". Помилився у Григор'єві не лише Гамарник, а й голова Раднаркому УСРР Раковський. Після взяття Одеси він особливо прихильно ставився до отамана, сприяв призначенню його комдивом і покладав великі надії на визвольний похід Григор'єва в Румунію й на допомогу революційній Угорщині.
Заколот збентежив і командуючого Українським фронтом. Він, очевидно, подумав, що за цим послідує ціла низка антирадянських виступів, і насамперед Махна. Тому 9 травня о 2 годині дня прямо з Одеси телеграфував Раковському: "Не можу нести відповідальність за Махна, котрого вилучено з мого підпорядкування". А у цей час Ворошилов надіслав урядові України розгорнуту записку, в якій розповів про дружні зв'язки Антонова-Овсієнка з Григор'євим та Махном, про відвідини комфронтом їх штабів та про його безперервні пиятики з отаманом та "батьком".
Але оскільки розбирати або перевіряти ці факти було ніколи — надто напружена була ситуація, — то документи ці осіли в архівах.
Заколот Григор'єва оголив південно-західну частину фронту. Махно утримував його південно-східну ділянку. Якщо б він водночас з Григор'євим відкрив білогвардійський фронт, то вже на початку травня виникла б катастрофічна ситуація, і Денікін, певно, ще раніше захопив би Україну. Проте махновці, незважаючи на розгул анархії, падіння дисципліни та низьку боєздатність, все ж трималися. Втім це не завадило пресі друкувати повідомлення про альянс Махна і Григор'єва. Найбільш об'єктивно оцінював стан справ П. Ю. Дибенко, котрий перебував близько від фронту. Він боявся, що нападки преси, порівняння Махна з Григор'євим можуть підштовхнути "батька" до відкритої боротьби за владу на Україні. Щоб заспокоїти його, 14 травня 1919 року Дибенко дав інтерв'ю кореспондентові харківського "Коммуниста": "Ніхто не може стверджувати про причетність Махна до григор'євщини. Навпаки, чесний революціонер, яким він є, незважаючи на свій анархізм, Махно вірний робітничому рухові, свято виконує свій обов'язок у війні проти білогвардійських банд. Усілякі звинувачення Махна — мерзотна провокація проти борця за право пригнобленого народу". На захист Махна виступив і Л. Б. Каменев, давши 14 травня інтерв'ю іншій харківській більшовистській газеті "Комунар".
Понад усе боявся Махна у ті дні Катеринославський губком КП(б)У. Страх їхній був зовсім не абстрактним, а базувався на багатьох фактах. Махно любив лякати тих, хто боїться. Не упустив він і зараз нагоди використати ім'я отамана Григор'єва у своїх цілях. До Аверіна прибув анархіст Горєв, котрий пообіцяв, якщо йому збережуть життя і волю, повідомити цінні відомості про задум "батька" й отамана щодо захоплення Катеринослава. Зокрема, він вказав адреси членів таємної махновської делегації, що їхала до Григор'єва для вироблення спільного плану наступу на місто. У Катеринославі посланців Махна — Венгерова, Коваля й Горєва — було заарештовано. Останнього відпустили під поручительство Аверіна. Представники радянської влади у Катеринославі так налякались, що тут же звернулися до Дибенка за підтримкою у разі наступу Махна на місто. В Олександрівську відбулася таємна нарада за участю комдива Дибенка, начподива Коллонтай, представників Катеринославської організації більшовиків Аверіна й Яковлева, голови Олександрівської ЧК Леппе й голови місцевого виконкому Михайловича. Дибенко пообіцяв, що зробить усе для того, щоб загородити Махнові шлях на Катеринослав.
"Батько" одразу ж дізнався не тільки про цю таємну нараду, а й про те, хто й що говорив на ній. Багато років потому, розповідаючи про це, Аверін так і не назвав імені того, хто міг передати секретну інформацію Махнові. Щоправда, він кинув тінь підозри на начштабу Кримської дивізії Петровського, який був анархо-синдикалістом. Обставини справи дають підстави вважати, що все це було добре розіграно самим "батьком", щоб тримати органи радянської влади у напрузі, змусити їх бути більш лояльними до Махна, йти на певні поступки в умовах григор'євської авантюри. Знаючи про стару домовленість Махна з Дибенком — повідомляти "батька" про будь-яку загрозу йому, — можна припустити, що про олександрівську нараду комбригові міг розповісти і його колишній командир дивізії.
Махно ж на той час нічого не знав про плани Григор'єва. 15 травня делегація махновців на чолі з А. Чубенком була направлена до Григор'єва, щоб з'ясувати обстановку і дізнатися про справжні цілі й наміри бунтівного отамана. Дибенко підтримав цю ідею Махна і не тільки дозволив перейти лінію фронту, а й надав свій автомобіль. Махновський дипломат Чубенко хотів також зустрітися з одним із соратників Григор'єва — колишнім анархістом Максютою. Але комдив О. Я. Пархоменко, який перебував у Нижньодніпровську, виконуючи розпорядження Катеринославського губкому КП(б)У, не дозволив ад'ютантові Махна зустрічатися з григор'євським командиром. Каменев, бажаючи розставити усі крапки над "і" у стосунках між Махном та Григор'євим, через свого секретаря наказав Пархоменку пропустити махновців і навіть дозволив провести мітинги серед григор'євців. Та ще до того часу "місія Чубенка" виїхала з Нижньодніпровська. Коли ж червоні вступили до Катеринослава, то Пархоменко, зустрівши на одній з вулиць автомобіль Максюти, впритул розстріляв його з дочкою та інших пасажирів. Дізнавшись про це, Махно розлютився й поклявся помститися Пархоменкові. Тим часом 17 травня делегація повернулася до Гуляйполя і доповіла "батькові", що вони доїхали лише до П'ятихаток, де побачили наслідки григор'євської боротьби — 151 розстріляного місцевого жителя, переважно євреїв. Особливе обурення григор'євський антисемітизм викликав у набатовців, значна частина яких були євреї.
Завдяки заходам, вжити урядом республіки і командуванням Українського фронту до кінця травня 1919 року основні сили Григор'єва було розгромлено. Пасивний вклад у цю справу вніс Махно, який, по суті, увів в оману отамана. Останній, чекаючи з дня на день виступу "батька", розосередив свої основні сили і зав'яз у боях на досить великій території. Однак заколот Григор'єва завдавав всілякої шкоди, зірвавши плани передислокування частин Червоної Армії для подання допомоги революційній Угорщині, і полегшив білогвардійцям наступ у районі Донбасу.
З іншого боку, невдалий виступ отамана відбив бажання у багатьох "батьків", у тому числі Махна, до повторення найближчим часом подібної авантюри.
У роки громадянської війни радянській владі вперше довелося вирішувати багато військових, соціально-економічних і політичних питань. У такій ситуації Махно вдало використовував промахи і помилки більшовиків, особливо в галузі земельної політики.
Втілюючи в життя рішення III Всеукраїнського з'їзду Рад про перехід від індивідуального до колективного ведення господарства, місцеві органи штучно форсували процес створення радгоспів, часто порушуючи при цьому принцип добровільності. Все це викликало невдоволення селянства, негативно вплинуло на зміцнення його союзу з робітничим класом. Особливо відкрито виступало проти радянської влади заможне селянство Півдня України, де діяв Махно.
Махновщина дедалі більше перетворювалася на грізну антирадянську силу. Становище ускладнювалося й у зв'язку з тим, що на Південному фронті розгорнулися активні бойові дії. Бригада Махна взаємодіяла з 8-ю та 13-ю арміями, які 14 травня розпочали наступ у Донбасі. Наступного дня частини 8-ї армії зайняли Луганськ, а війська 13-ї та 2-ї Української радянської армій до 16 травня просунулися в глиб території Донбасу. Махновці навіть визволили станцію Кутейниково, що знаходилася в тилу білих. Над денікінськими військами у південній частині Донбасу нависла загроза розгрому. Оперативно перекинувши до району дій 13-ї армії корпус Шкуро, вони 19 травня розпочали контрнаступ. Масований удар був націлений у стик між бригадою Махна та 9-ю дивізією 13-ї армії. У перший же день кіннота Шкуро прорвала фронт і заглибилася у тил на 45 кілометрів.
Спроба використати Махна у боротьбі з білогвардійцями і водночас побоювання, що рано чи пізно він перейде на бік контрреволюції, змушували представників радянського командування виділяти махновцям обмежену кількість зброї та боєприпасів. У той час як в Задніпровькій дивізії не вистачало зброї та існувало, за доповіддю В. О. Антонова-Овсієнка, "чотири черги за однією гвинтівкою", в інших частинах Українського фронту "було не належне за штатом озброєння або належне та у кількості, в декілька разів більшій від штатної норми". Внаслідок цього на час вирішальних боїв зі Шкуро махновці мали лише гвинтівки, які використовували як холодну зброю. Скрутне становище "батька" і його війська відзначав також командир 2-ї Української армії А. Скачко: "3-я бригада Махна знаходиться безперервно понад три місяці в боях, дістаючи лише жалюгідні крихти обмундирування і маючи на додачу таких ненадійних сусідів, як 9-а дивізія, цілком виснажилася, і можна вважати 3-ю бригаду такою, що тимчасово вибула з ладу". Негативно позначилася на боєздатності фронту й та обставина, що для придушення григор'євського заколоту з цієї ділянки було знято 3-й Радянський полк.
Методи партизанської війни, які застосовував Махно у боротьбі з регулярною Добровольчою армією, не могли принести успіх, а спеціальних військових знань "батько", як відомо, не мав. Тому наспіх сформовані з ненавчених селян так звані полки були легко знищені денікінськими військами.
Командування білих частин зробило спробу схилити Махна на свій бік. їдучи 23 травня на автомашині на фронт, Махно побачив на узбіччі солдата в англійській формі. Це був полонений білими боєць розбитого напередодні махновського 9-го грецького полку. Він повідомив, що має доручення передати Махнові листа від отамана Шкуро. "Батько" недбало розкрив конверта. Командири, які юрмилися навколо автомобіля, з цікавістю дивились на нього, оскільки знали, що Махно має звичку читати листи вголос.
"Будучи, як і ви, простим росіянином, який швидко висунувся з невідомості, — почав "батько", — генерал Шкуро завжди із захопленням стежив за вашим швидким сходженням, що свідчить про Вас, як про неабиякого російського самородка. Проте, на жаль, Ви пішли помилковим шляхом, будучи залученим до компанії з радянським рухом, що губить Росію в ім'я якогось неймовірного інтернаціоналізму. Це завжди засмучувало генерала Шкуро. Але ось цими днями він з радістю дізнався, що ви одумалися і разом з доблесним отаманом Григор'євим оголосили: бий жидів, комуністів, комісарів, надзвичайників! Інакше й не могло бути: як талановитий росіянин, Ви повинні були рано чи пізно зрозуміти свою помилку.
Генерал Шкуро вважає, що з прийняттям Вами цих гасел нам нема за що воювати. Якщо Ви визнаєте також, що наші політичні платформи близько стикаються, то Ви повинні визнати, що нам воювати, дійсно, нема за що. Генерал Шкуро пропонує Вам увійти у переговори, гарантуючи Вас та ваших уповноважених від усіляких репресій. Ім'я генерала Шкуро досить добре відоме, і Ви можете йому довіряти".
Прочитавши листа, Махно зіскочив з машини, дико розсміявся і, розмахуючи аркушем паперу над головою, сказав своїм супутникам — Білашу, Лютому та Василевському: "Буржуазія ні перед чим не спиняється і мене, колишнього в'язня, хоче зробити генералом. Ні, цього ніколи не буде..."
Але його патетичні слова потонули в розривах артилерійських снарядів. Підтримуючи шаблю, Махно кинувся до автомобіля, за ним — члени штабу. "До Гуляйполя!" — голосно крикнув "батько", злякано озираючись на танк, що насувався з-за високого пагорба. Всіх охопив жах, коли автомобіль почало кидати з сторони в сторону і водій, не втримавши його на дорозі, потрапив у кювет... Виявилася пробитою камера заднього колеса. Між тим на обрії з'явилася шкуровська кіннота, що галопом наближалася до втікачів. Зіскочивши з машини, Махно наказав відкрити вогонь з кулеметів, а сам з пістолетом у руці підганяв водія та бійців особистої охрани, які допомагали ставити нову камеру. Витративши кілька кулеметних стрічок, махновці зуміли-таки відбити напад білих і втікти до Гуляйполя.
Тим часом шкуровська кіннота під Святодуховим знищила весь гуляйпільський полк на чолі з командиром Веретельниковим. Тепер у Махна не було сил навіть для того, щоб бодай на годину затримати наступ Шкуро на Гуляйполе.
До 23 травня фронт прориву на махновській ділянці досяг 30 кілометрів. Бригада Махна відступила на 100 кілометрів, оголивши правий фланг 13-ї армії і створивши таким чином катастрофічне становище для радянських військ. Головком Вацетіс видав наказ: протягом 24 годин надати з резерву Українського фронту боєздатну бригаду піхоти з дивізіоном артилерії і закрити прорив, що утворився внаслідок відходу військ Махна. Однак Антонов-Овсієнко не виділяв необхідних військ для ліквідації прориву Шкуро. До району бойових дій прибули два практично небоєздатних полки. М. І. Подвойському не вдалося провести мобілізацію робітників для поповнення частин Південного фронту.
Валерій Волковинський. Нестор Махно: легенда і реальність.
© 2007 «Радиолюбительская
Газета». Проект радиолюбителей
Украины. РГ не несет ответственности за размещенный
материал
и может не разделять точку зрения автора.
и может не разделять точку зрения автора.