«ТРАГЕДИЯ БАТУРИНА»

 



Гетьманська столиця Батурин.

Батурин (столиця України з 1660х років) оздоблювався з бароковою пишністю, не поступаючись Києву. Центр прикрашали численні православні храми, зокрема головний — Троїцький, на будівництво якого Іван Мазепа виклав 20 тисяч золотих.



“ Його спіткала та сама доля, що Ніневії, Трою, Карфаген, Єрусалим. Тільки з однією різницею: названі міста знає весь світ, а згадка Батурин випалювалася, викорчовувалася з українських душ упродовж кількох віків – як єресь, як злочин, а тим більше про його роль, його велич, його потаємний зміст - як символ змагань за свободу “

Наталка Поклад



Б а т у р и н ...

Батурин, який пройшов шлях від гетьманської столиці до символу України.

Батурин, який приніс себе в жертву незалежності України перебуваючи на самому піку свого розвитку.

Батурин, який є символом високої жертовності, патріотизму, сили духу українського народу у боротьбі за гідне місце нашого народу серед народів світу.

Батурин, який береже той вогонь, що вже довгі роки надихає українців вичавлювати рабів в собі, берегти те самобутнє, що вирізняє нас і чим ми можемо і повинні пишатися.

Батурин - це велична і трагічна сторінка історії боротьби українського народу, його кращих представників, за державність.


Вивчення Батурина лише розпочинається, це справа на довгі десятиліття, бо нам не байдуже, яке наше місце в історії, бо шанобливим ставленням до пращурів, збереженням пам’яті про них живиться кожне покоління.

Іван Мазепа приділяв велику увагу формуванню, і саме в Батурині, української політичної еліти. Саме з її нащадків вийшли ті діячі, що формували національну свідомість українців в наступні століття. Іван Мазепа за двадцять один рік гетьманування перетворив Батурин на столицю європейського рівня. Батурин був його улюбленим дітищем, на яке не шкодував ні сил, ні коштів. Пізніше разом з Мазепою Батурин ніс на собі і хрест ідеологічного прокляття, забуття. Немає в Батурині пам’ятника гетьману Івану Мазепі - земля батуринська його меморіал.
В 1708 році Батурин був розіп’ятий, разом з ним розіп’ята і вся Україна, весь український народ. За триста років, починаючи з Меншикова, з Батурина вивезли все. Що не змогли вивезти - підірвали, розібрали, попалили. Та залишилась земля, від якої черпали наснагу наші Гетьмани, їх соратники - Дмитро Туптало, Адам Зернікау, Пилип Орлик, Гедеон Одорський, Володимир Сокальський ( не злічити всіх ). Ця земля має неповторну надпотужну ауру, величезну енергетику, вклонитися якій щорічно, з усіх куточків України, приїздять тисячі відвідувачів. І Батурин їх не розчаровує. Навіть ті, хто спочатку скептично посміхається, мовляв : „ І оце вона - славна гетьманська столиця...? ” ( таких, до речі, небагато ), слухаючи захоплюючі розповіді екскурсоводів, ступаючи землею, стежками, якими ходили Гетьмани, вже бачать перед собою не просто мальовниче село - перед їх очима величний, золотобанний Батурин. І вони, як правило, повертаються сюди ще не один раз - вже разом з родиною, друзями, знайомими. „ Туда, туда стремлюся я душою ” - пише про Батурин Олексій Толстой, правнук гетьмана Кирила Розумовського, який переносить до Батурина свою резиденцію в 1750 році. Він добре знає, що означає Батурин для кожного українця, і тому відроджує з попелу Мазепину столицю. В тому, що ідея української державності пережила століття, надихала на боротьбу наступні покоління українців і, зрештою, матеріалізувалася в створенні сучасної України, велика заслуга Кирила Розумовського. Воскресенську церкву - свою усипальницю, будує він на території Мазепиної Цитаделі - там, де полягли захисники Батурина в листопаді 1708 р., там, де могили старшини, дружин, дітей.Напротязі століть ніхто не мав права згадувати їх, зводити хрести на їхніх могилах, але, будуючи усипальницю для себе, Кирило Розумовський вшанував пам’ять мужніх батуринців - постріляних, поколотих, порізаних, потоплених, задушених, зґвалтованих, замордованих, замучених, всіх, що прийняли мученицьку смерть без винятку віку і статі і сам навічно ліг в землю поруч з ними. 10 квітня 2004 року з ініціативи Віктора Андрійовича Ющенка, через 296 років від дня трагедії, на їх могилах нарешті постав Хрест ( автор проекту - Анатолій Гайдамака, скульптор - Микола Обезюк ), як символ розіп’ятого і воскреслого Батурина, розіп’ятої та воскреслої України, бо, як пише В’ячеслав Брюховецький, „ ... в історії є не лише день Голготи. Після нього невідхильно приходить Великдень, свято світлого Воскресення.
Три століття нищили та перекручували історичну правду, та це не дало бажаного результату. Як не важко було, але Батурин тримав і тримає на собі той тягар історичної відповідальності українців перед предками, їхніми здобутками, зразками їхніх високих внутрішніх стандартів, моральних цінностей.
Не виникає сумнівів, що сьогодні ми всі потребуємо тої сили духу, яку мали наші предки в ті часи, коли вони виступили проти тієї колосальної сили, яка мала намір знищити в нас самоповагу, самостійне мислення, що базується на знанні та розумінні власних здобутків, національних досягнень.
Українська козацька держава – Гетьманщина- стала ключовим явищем в історії національного державотворення. Впродовж майже століття Гетьманщина була центром політичного життя України. Це було автономне утворення, яке давало українцям більше самоврядування, ніж будь-коли. Управління та соціально-економічна політика Гетьманщини здійснювалась українцями, їм належали ведучі позиції в судах, фінансах, армії. В новітні часи саме Гетьманщина надихала українців на створення власної незалежної держави.
Майже півстоліття столицею Лівобережної України, офіційною резиденцією її гетьманів був Батурин. Починаючи з 1669 р. тут розміщувались і функціонували вищі урядові установи, мешкали представники козацької старшини, які, не шкодуючи сил і коштів розбудовували Батурин, зводили храми й оселі, оздоблювали їх творіннями вітчизняних та іноземних митців. Зруйнований у листопаді 1708р. каральним загоном російського війська, Батурин, неначе казковий птах Фенікс, відродився і вдруге й востаннє став столицею козацької держави за гетьмана Кирила Розумовського, але назавжди залишився символом національної державності...
У центрі старого Батурина в урочищі Цитадель збереглися залишки земляних укріплень колишньої фортеці. Як з’ясували археологи, саме тут 900 років тому виникло городище, мешканці якого мали контролювати ситуацію на кордонах, підвладних чернігівським князям Задесення, та переправи на р.Сейм. Втім, територія сучасного Батурина та його найближчих околиць були досить щільно заселені починаючи ще з доби неоліту. Тут виявлені також старожитності епохи бронзи, раннього залізного віку, пам’ятки слов’янських культур I тисячоліття нашої ери й часів Київської Русі.
Після перенесення у 1669р. козацької столиці до Батурина, на території Цитаделі постав гетьманський палац, у якому порядкували Дем’ян Многогрішний (1669-1672рр.), Іван Самойлович (1672-1687рр.) та Іван Мазепа (1687-1708рр.).Поруч височів головний храм – дерев’яна Воскресенська церква. Саме тут шукали порятунку діти й жінки під час штурму Батурина військами О.Меншикова у листопаді 1708р., саме тут вони й загинули... Від рук карателів полягли тисячі мужніх захисників та жителів Батурина, а саме місто було спалене і зруйноване.

Я між трупами валялась
В самих палатах Мазепиних.
Біля мене і сестра , і мати
Зарізані, обнявшися лежали.


Промовить героїня поеми Т.Шевченка “Великий льох”, яку він написав після відвідин Батурина у 1843р.
Єдина споруда, що вистояла після захоплення Батурина російським військом, - будинок Генерального суду Гетьманщини.

Напевне, саме про нього згадав Т.Шевченко у поемі “Великий льох”:
На тім пожарищі
Одна тільки й осталась
В Батурині хата.

Цей цегляний одноповерховий будинок з двокамерним підвалом був споруджений за гетьмана Дем’яна Многогрішного. У підвалі, з якого підземний хід вів, вірогідно до Батуринської фортеці, було розміщено кімнату слідства й камеру тортур. Втім, наприкінці XVII ст. функціональне призначення будинку суттєво змінилося. Він перейшов у власність Кочубея, який оселився тут зі своєю численною родиною. В.Кочубей довкола оселі облаштував великий парк, що займав близько 130 десятин, з мальовничим ставом у руслі Чорної річки, що впадала у Сейм. На сьогодні річечка практично пересохла, а територія парку сягає лише 10 га. До найближчого оточення В.Кочубея належав і канцелярист Самійло Величко – автор славнозвісного козацького літопису. На його честь у 1991р. на будинку було встановлено меморіальну дошку. Саме у цій місцині, чудовій будь-якої пори – у весняному цвітінні, спекотного літа, золотої осені й у час зимового спокою – зустрічались на таємних побаченнях Іван Мазепа та Мотря Кочубей. Небуденна історія їхнього палкого кохання зазвичай викликає особливий інтерес у гостей Батурина. Усі вони прагнуть прогулятися “Алеєю кохання” у парку В.Кочубея, якою потай ходила на побачення до гетьмана красуня Мотря. Алея веде на галявину, де височів кремезний дуб, під розлогими вітами якого і зустрічались закохані. А коли щось поставало на заваді – залишали у дуплі листи – цидули.
На жаль, час виявився немилосердним до мовчазного свідка палких зізнань – у 70-х рр. XX ст. від удару блискавки дуб зайнявся і дощенту згорів. Але навколо галявини розбрелися його побратими, неначе оберігаючи пам’ятне місце у затишному куточку парку. Довгі десятиріччя батуринські музейники і краєзнавці мріяли встановити у парку Кочубея пам’ятник Великому коханню. Ця мрія нещодавно здійснилася. Погожого весняного дня, у травні 2003р., коли усе довкола квітло й зеленіло, пам’ятний знак був урочисто відкритий. І сьогодні цей куточок парку „Кочубеївський” став улюбленим місцем побачень закоханих.
Що ж до будинку В.Кочубея, то він перебував у власності нащадків генерального судді до 1917р. Старожили згадують, що одразу після революційного буревію бачили у господі рештки старого меблювання – письмовий стіл червоного дерева, дубову шафу та навіть крісло В.Кочубея.
Тривалий час ця унікальна пам’ятка української архітектури перебувала у запустінні, в зарослому бур’янами й чагарником парку. Тільки у 70-х рр. XXст.будинок було відреставровано, і в ньому розмістився Батуринський краєзнавчий музей, на базі якого з 1994 року створювався заповідник “Гетьманська столиця”.
На відміну від будинку В.Кочубея, заміська резиденція І.Мазепи в урочищі Гончарівка після загибелі Батурина не збереглася. З історичних документів відомо, що тут було зведено палац, церкву, господарські споруди, які зусібіч оточували земляні укріплення та глибокий рів. Археологічні розкопки останніх років дозволяють скласти певне уявлення про цей архітектурний комплекс. На той час в Батурині жив і працював зодчий і богослов Адам Зернікау, відтак можна припустити його участь у будівництві гетьманської резиденції. У 1700р. І.Мазепа приймав тут гостей. “На другий чи третій день, ... полковники і вся старшина з'їхались перед Божою службою до гетьмана на Гончарівку”, - засвідчив у своєму літописі С.Величко. У листопаді 1708р. резиденція зазнала нищівної руйнації.
У 1878р., коли Батурин відвідав М.Костомаров, на Гончарівці ще видно було рештки сплюндрованих будівель, а наприкінці XX ст. і цих слідів не залишилось. 1991р. на території заміської резиденції було встановлено меморіальну плиту з портретом І.Мазепи.
І все ж таки головною окрасою і певною мірою символом Батурина вже понад 200 років залишається палац останнього гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського. Розташований на терасі високого лівого берега Сейму він викликає водночас і захоплення, і сум, і занепокоєння долею цієї унікальної пам’ятки.
Невдовзі після обрання в гетьманський уряд К.Розумовський вирішив перенести столицю козацької держави з Глухова до Батурина, де було розпочато спорудження цілого комплексу “Национальных строений”. До цієї відповідальної справи у 1752р. К.Розумовський залучив архітектора Антоніо Рінальді, який мав спроектувати гетьманський палац. З різних причин зведено його не було, але ескізами Батуринського палацу заявив про себе як видатний майстер і забезпечив собі численні замовлення в Петербурзі та його околицях. У Батурині ж він встиг лише розбити регулярний парк, територія якого також входить до складу заповідника.
Восени 1764р. імператриця Катерина II усунула К.Розумовського з гетьманського уряду і перейшла у рішучий наступ на рештки політичної автономії Лівобережної України. За цих обставин екс-гетьману було фактично заборонено відвідувати батьківщину. І тільки у 1794р., коли політичні пристрасті вгамувалися, К.Розумовський повернувся до Батурина, аби створити тут грандіозний палацово-парковий комплекс. З цією метою він запросив одного з провідних архітекторів тієї доби Чарльза Камерона, за проектом якого протягом 1799-1803рр. тривали масштабні будівельні роботи. Триповерховий палац, зведений у стилі класицизму, був домінантою усього комплексу і височів над флігелями, розташованими по обидва його боки, та великим парком. Перший поверх палацу був вирішений у стилі римської архаїки. Головний фасад прикрасив стрункий портик з восьми колон іонійського ордеру. Звідси відкривається вид на заплаву Сейму, помережану луками й лісами. З відкритої тераси протилежного фасаду, що спирається на колонаду тосканського ордеру, постає по-домашньому затишний, інтимний вид на довкілля. “Батуринський палац являв таку єдність архітектури і пейзажу, рівного якій немає ніде»,- засвідчив відомий історик архітектури Ф.Горностаєв.
Кожний поверх палацу мав своє функціональне призначення.На підвальному поверсі планувалося розмістити гардеробні кімнати й комори, на першому поверсі – бібліотеку та кабінети, на другому – вітальню і танцювальний зал, на третьому – спальні кімнати. Інтер’єр прикрашали ліпниною, розписами і плафонами, картинами й скульптурами роботи кращих майстрів тієї доби.
Усе змінилося після смерті К.Розумовського в січні 1803р. Оздоблювальні роботи було припинено, а палац невдовзі залишився без належного догляду. У 1824р. пожежа знищила майже всі його інтер’єри. Правнук гетьмана, видатний письменник Олексій Толстой, який неодноразово відвідував Батурин, створив проникливу елегію:

“Ты знаешь край, где Сейм печально воды
Меж берегов осиротелых льет,
Над ним дворца разрушенные своды,
Густой травой давно заросший вход,
Над дверью щит с гетьманской булавою?...
Туда, туда стремлюся я душою!”


У 1908 р., на XIV Всеросійському Археологічному з’їзді в Чернігові, було порушено питання про подальшу долю палацу. З 1911 р. ним опікувалось “Товариство захисту і збереження в Росії пам’ятників мистецтва і старовини”, на замовлення якого петербурзький архітектор Олександр Білогруд зробив обміри і численні фотографії палацу, а також опрацював проект його відбудови. Розпочалися реставраційні роботи, що тривали до 1913 р. Подальші трагічні події у світі й країні надовго відвернули увагу наукової спільноти й художньої громадськості від цього шедевру. У другій половині XXст. було здійснено кілька спроб реставрації палацу, але жодного разу її не було завершено. Та навіть у такому вигляді, “оздоблений” старими риштуваннями, палац вражає своєю гармонійною величчю.
Ухвалена 2002 р. Кабінетом Міністрів України Комплексна програма відбудови пам'яток заповідника “Гетьманська столиця” вселяє віру в те, що палац К.Розумовського таки засяє своєю неповторною красою.
З іменем гетьмана К.Розумовського пов’язана ще одна архітектурна пам’ятка Батурина – Воскресенська церква. Її будівництво тривало впродовж 1799-1803 рр. за проектом невідомого, але досконалого архітектора. Хрещата за планом, одноапсидна, однобанна, із дзвіницею над західним притвором Воскресенська церква була споруджена коштом К.Розумовського в стилі класицизму. Її фасади прикрашають триколонні портики, які підтримують трикутні фронтони. Існує переказ про те, що К.Розумовський особисто вказав місце у церкві, де мав бути похований, і за кілька місяців до смерті оглянув цегляний склеп, в якому незабаром і спочив навіки. У 1805 р. над могилою гетьмана було встановлено мармуровий надгробок, виконаний на замовлення його сина Андрія Розумовського уславленим скульптором Іваном Мартосом – уродженцем містечка Ічні, що на Чернігівщині. Пам’ятник мав вигляд піраміди з барельєфом небіжчика і поховальною урною під флером. Під барельєфом була викарбувана епітафія, а обабіч зображення фамільного гербу К.Розумовського - промовистий девіз “Славу примножувати справами”. Вклонившись праху К.Розумовського, історик і літератор О.Бодянський свого часу написав такі рядки:

“Постій, козаче, не біжи.
Ось глянь на хрест, читай чия могила.
Останнього це гетьмана, Кирила!
Присядь же, брате, потужи.”


Далі екскурсійний маршрут пролягає до Покровської церкви. Дерев’яний храм під такою назвою було зведено ще І.Мазепою, але він згорів у листопаді 1708 р. Наприкінці XVIII cт. на цьому місці було споруджено муровану церкву Покрови Богородиці, освячену 1789 р. У 1903 р. поруч зводиться будинок церковно-приходської школи. З цього архітектурного комплексу на сьогодні збереглася лише шкільна будівля, в якій у червні 2000 р. облаштувалась Свято-Покровська церковна громада і розпочалося богослужіння.
Неподалік від Батурина знаходиться ще один старовинний духовний осередок – Миколаївський Крупицький монастир. За легендою, записаною ще в XVII ст., обитель було засновано за давньоруської доби на місці явлення ікони святого Миколи Чудотворця.За легендою, під час монголо-татарської навали монастир уперто боронився від нападників. Зрештою у захисників закінчились запаси продовольства, і вони звернулися по допомогу до Господа. Він зглянувся на їхні молитви, і з неба посипалися крупи, що врятувало вірних від голодної смерті. У пам’ять про це диво монастир отримав назву Миколаївського Крупицького.
Особливого значення обитель набула після перенесення до Батурина гетьманської резиденції. Козацька старшина словом і ділом підтримувала монастир, а гетьмани щедро наділяли його маєтностями. У 80-90-х рр. XVII ст. настоятелем обителі був видатний церковний діяч, богослов і письменник Димитрій Туптало (Ростовський), згодом канонізований Православною Церквою. Саме тут він працював над своїми славнозвісними “Четьями-Мінеями” та іншими працями. У 1691р. з ініціативи Д.Туптала і за підтримки гетьмана І.Мазепи до монастиря було перенесено часточку мощей святої Варвари. З Миколаївським Крупицьким монастирем пов'язана діяльність й інших відомих представників духівництва тієї доби Ісакія Григоровича, Феодосія Гугуревича, Гедеона Одорського, Феодосія Углицького, Івана Мігури, Павла Чедневського, Володимира Сокальського. Поступово сформувався величний архітектурний ансамбль обителі. У 1680р. коштом генерального судді Івана Домонтовича у стилі українського бароко було зведено пам’ятний п'ятибанний Миколаївський собор, який прикрасив ошатний п'ятиярусний іконостас. Протягом 1801-1803рр. тривало спорудження кам’яної церкви Преображення Господнього. А завершила ансамбль триярусна дзвіниця, збудована у середині XIX ст. Монастиреві належала велика бібліотека, окрасою якої була Острозька Біблія Івана Федорова. До наших днів зберігся унікальний синодик Миколаївського Крупицького монастиря – важливе джерело з історії Лівобережної України XVII-XIX ст.
За роки радянської влади монастир було закрито, а церковне начиння та книгозбірню розграбовано. Сумна доля спіткала перлину архітектурного ансамблю – Миколаївський собор, зруйнований у 30-х рр. XX ст. Після проголошення незалежності України обитель переживає своє друге народження. У жовтні 1999р. Миколаївський Крупицький монастир було відновлено. Зараз тут тривають інтенсивні ремонтно-реставраційні роботи. Звідусіль до обителі приїздять вірні, аби помолитися біля чудодійної ікони святого Миколая, припасти до цілющого джерела духовності.
До складу заповідника “Гетьманська столиця” входять й пам’ятки XIX-XX ст. Це, передусім, могила основоположника сучасного бджільництва, винахідника першого у світовій практиці рамкового вулика Петра Прокоповича. Неподалік від Батурина у с.Пальчики він заснував школу бджільництва, яка значною мірою прислужилася розвиткові цієї важливої галузі сільськогосподарського виробництва в Україні. Тут же він помер і був похований. У 1954р. на могилі бджоляра встановлено пам’ятник. Ще один пам’ятник П.Прокоповичу у 1975р. прикрасив одну з алей парку В.Кочубея в Батурині. Крім того, у заповіднику зберігаються особисті речі П.Прокоповича, вулики з його пасіки та інший бджолярський реманент. Заповідник опікується також територією колишнього поміщицького маєтку, що належав батькам російського письменника, дослідника Далекого Сходу Володимира Арсеньєва.
На окрему розповідь заслуговують фонди заповідника, що нараховують близько 15 тисяч експонатів. Переважну більшість з них становлять пам’ятки археології, виявлені під час розкопок на території Батурина та його околиць протягом 1995-1997 та 2000-2004 рр. Серед них металеві іконки, монети, хрести, кераміка, старовинна цегла. Значний інтерес становить найбільша в Україні колекція кахлів XVII-XVIII ст., у якій репрезентовано понад 140 їх типів. Науковців та відвідувачів приваблюють численні пам’ятки козацької доби – пістолі, фрагменти гармат, наконечники списів, стремена, люльки, кресала, кухлі, підсвічники. Заповіднику належать також цікаве зібрання домотканих тканин і вишивки XIX-XX ст., колекції пам’яток декоративно-ужиткового мистецтва та нумізматики, знаряддя праці, фотодокументи, рідкісні книги. Формується художнє зібрання, що складається з картин, гравюр та скульптур сучасних митців: В.Лопати, А.Шкурко, А.Мордовця, Ф.Гуменюка, О.Івахненка, А.Івахненика, С.Панича, А.Гончара, Г.Єршова, В.Луцака, присвячених історії козацтва та минувшини Батурина.
Запрошуємо Вас відвідати козацьку столицю, ознайомитись з пам’ятками історії, культури й природи Батурина та його околиць, помилуватися неповторними краєвидами Присеймів'я, послухати захоплюючі розповіді екскурсоводів.
 


Мы предлагаем самые низкие цены на косметический ремонт в Москве и Подмосковье.